10 грудня 2025 року в онлайн-форматі відбулася міжнародна науково-практична конференція «Можливості та ризики розбудови соціальної держави в Україні в умовах глобальної невизначеності», яка стала кульмінацією українсько-литовського білатерального проєкту Інституту економіки та прогнозування НАН України і Вільнюського університету.
Вступне слово виголосив заступник голови Об’єднання організацій роботодавців України Василь Костриця, який окреслив ключові виклики сучасного соціально-економічного розвитку. Він наголосив на слабкому охопленні підприємств колективними договорами і на масштабах тіньового сектору, що безпосередньо породжують явище трудової бідності. Саме ця проблема, за його словами, є системним наслідком інституційної слабкості й недостатньої узгодженості між державою, роботодавцями та працівниками. Як підкреслив Василь Костриця, без розширення сфери дії колективних угод і без зменшення масштабів тіньової економіки неможливо подолати феномен наявності працівників, які залишаються бідними навіть попри офіційну зайнятість. Водночас він звернув увагу на позитивні зрушення: після оновлення складу Кабінету Міністрів України розпочалося відновлення діяльності Національної тристоронньої соціально-економічної ради, що створює очікування щодо нового етапу розвитку соціального діалогу та формування довіри в суспільстві. Василь Костриця побудував свою аргументацію на логіці інституційної модернізації: на його думку, тільки сильні й узгоджені механізми соціального партнерства здатні перетворити декларативні принципи на реальні практики, що впливають на якість життя.
Продовжуючи дискусію, завідувачка кафедри соціальної політики філософського факультету Вільнюського університету докторка соціології, професорка Даіва Скучєнє зробила порівняльний аналіз пенсійних реформ у Литві й Україні.
Свою доповідь вона наситила статистичними даними і конкретними прикладами, щоб учасники конференції могли оцінити ефективність другого рівня пенсійної системи. Даіва Скучєнє нагадала, що другий (накопичувальний) рівень пенсійної системи у Литві запровадили 2004 року – як відповідь на демографічні виклики і старіння населення. На початку 2025 року в системі брало участь понад 1,4 млн осіб, тобто більше половини працездатного населення країни.
Хоча середня сума накопичень у фондах зростає, та реальна дохідність інвестицій часто є джерелом невдоволення серед учасників, оскільки вона не завжди відповідає високим очікуванням. Це створює відчуття невідповідності між внесками та результатами, що підриває довіру до системи. Ключовою проблемою литовської моделі, як зазначила Даіва Скучєнє, була нестабільність правил: протягом двох десятиліть ставки внесків, механізми співфінансування й умови участі неодноразово змінювалися. Це підірвало довіру громадян. Найгостріший приклад – 2009–2012 роки, коли через економічну кризу держава тимчасово зменшила свою частку співфінансування. Це викликало хвилю масового виходу учасників із системи у наступні роки, що підірвало легітимність накопичувальної моделі та її сприйняття суспільством.
Особливо актуальні для України такі висновки Даіви Скучєнє:
- не можна запроваджувати обов’язковість без сталих макроекономічних умов і зрозумілої комунікації ризиків;
- необхідно мінімізувати політичні «гойдалки», адже часті зміни ставок і правил руйнують довіру;
- система має будуватися на принципі «від прозорості до відповідальності», де зрозумілі комісії, порівнюваність реальної дохідності й суворий нагляд захищають вкладника.
Її аргументація ґрунтувалася на порівняльній логіці: досвід Литви показує, що навіть добре задумана система може втратити ефективність через політичну нестабільність, тож головне завдання для України – створення довгострокової інституційної довіри.
Далі про результати спільного українсько-литовського дослідження розповіла завідувачка відділу соціоекономіки праці Інституту економіки та прогнозування НАН України член-кореспондент НАН України Вікторія Близнюк, представивши авторський науково-методологічний підхід до розрахунку Індексу інституційної чутливості якості життя. Це концептуально новий композитний показник, який пропонує алгоритм оцінки спроможності національних інституцій гарантувати сталість, інклюзивність і адаптивність базових соціальних сервісів, що формують базові умови життя населення. Його мета полягає у вимірюванні того, наскільки інституції (державні органи, соціальні служби, освітні та медичні системи) реагують на потреби суспільства, враховують соціальні ризики і здатні підтримувати належний рівень життя навіть у кризових умовах.
Індекс дає змогу порівнювати різні країни за рівнем інституційної спроможності, виявляти структурні прогалини та визначати сильні сторони системи управління. Він показує, що якість життя залежить не лише від економічних ресурсів, а й від здатності інституцій діяти прозоро, адаптивно й інклюзивно, забезпечуючи довіру, соціальну згуртованість і легітимність політики.
У своїй доповіді член-кореспондент НАН України Вікторія Близнюк не просто презентувала новий індикатор, а спробувала створити аналітичну категорію, яка допомагає оцінити якість життя через здатність інституцій діяти зрозуміло, етично, інклюзивно й адаптивно. Науковиця підкреслила, що класична модель держави добробуту, що виникла як компенсація ринкових провалів, сьогодні трансформується у логіку соціальних інвестицій, де головним стає не обсяг витрат, а інституційна спроможність забезпечувати резильєнтність, інклюзивність і соціальну справедливість.
Як пояснила доповідачка, індекс інституційної чутливості якості життя є багатовимірним композитним показником і складається з чотирьох блоків: нормативні очікування, процедурна якість, адаптивність і соціальна інтеграція. Кожен сегмент наповнений індикаторами — від прозорості критеріїв, що визначають зміст послуг та їхнє сприйняття владою, до цифрової спроможності й рівня соціальної згуртованості. Ключовим є не просто перелік цих компонентів, а їхній системний взаємозв’язок: саме від їхньої збалансованості залежить рівень інституційної чутливості — здатність системи не формально функціонувати, а якісно реагувати на запити людини.
Під час дискусії Вікторія Близнюк наголосила на прагматичному значенні розробленої методики, зазначивши, що Індекс інституційної чутливості якості життя є дієвим інструментом прогнозування макроекономічних наслідків. Її ключова теза базується на тому, що рівень якості життя детермінує продуктивність праці та сталість відтворення людського капіталу. Відтак, цей показник виконує роль випереджаючого індикатора, який сигналізує про виникнення системних дисбалансів. Це дає змогу органам державної влади здійснювати превентивні й інтегровані втручання саме в тих точках, де інституційна інертність загрожує економічній стійкості.
Особливо важливим у виступі науковиці стало пов’язування концепції інституційної чутливості із самою ідеєю соціальної держави. Доповідачка наголосила, що держава добробуту не може обмежуватися лише перерозподілом ресурсів чи компенсацією ринкових провалів. Її життєздатність залежить від того, наскільки інституції спроможні бути чутливими до суспільних очікувань, пояснювати свої рішення, діяти прозоро й інклюзивно. Саме інституційна чутливість, за її словами, є тим механізмом, який робить соціальну державу живою та дієвою. Вона перетворює її з формальної конструкції, що лише компенсує проблеми, на реальний інструмент розвитку. Це своєрідний «термометр» для інституцій: він показує, наскільки вони уважні до суспільних сигналів, чи діють прозоро, чи здатні швидко адаптуватися до нових викликів і чи включають у свої рішення різні групи населення. Коли інституційна чутливість стає основою функціонування соціальної держави, вона (держава) перетворюється на платформу стійкого розвитку, здатну не лише гарантувати базові соціальні виплати, а й забезпечувати довгострокову адаптацію суспільства до кризових хвиль, інтеграцію нових технологій та підтримку соціальної згуртованості. Інакше кажучи, інституційна чутливість визначає, чи буде соціальна держава лише механізмом компенсацій, чи стане справжнім середовищем стабільності й розвитку для громадян. Як наголосила Вікторія Близнюк, у такій моделі держава добробуту перестає бути реактивним механізмом компенсацій і перетворюється на проактивну систему інвестицій у людський капітал, інституційну якість і соціальну інтеграцію. Науковиця підкреслила: якщо інституційна чутливість є ключем до відновлення довіри між громадянами і державою (інституції пояснюють свої рішення, діють прозоро й інклюзивно, а суспільство готове підтримувати їх навіть у періоди невизначеності), тоді це створює фундамент для стійкого розвитку, коли соціальна держава стає не лише гарантом мінімальних стандартів, а й платформою для розкриття потенціалу кожної людини.
Завершуючи виступ, доповідачка окреслила стратегічний висновок: майбутнє української соціальної держави залежить від здатності інституцій поєднувати нормативні очікування із процедурною якістю, адаптивністю та соціальною інтеграцією. Лише у такому балансі можливо перейти від фрагментації до стійкості, від виживання до розвитку і створити модель добробуту, яка працює для людей та витримує довгі хвилі глобальної невизначеності.
Старший дослідник Національного науково-дослідного інституту праці та соціального захисту (Бухарест, Румунія) доктор економіки Геннадій Чобану зосередив увагу на взаємозв’язку між фінансуванням освіти, ринком праці та технологічними змінами в умовах багатосторонньої кризи. Він наголосив, що сучасна соціальна держава не може бути життєздатною без узгодженості між витратами на освіту, якістю підготовки кадрів і їхньою релевантністю до потреб економіки.
Доповідач продемонстрував, що система освіти має відповідати реальному попиту на цифрові компетенції, адже саме вони визначають конкурентоспроможність працівників у глобальній економіці. Він підкреслив, що інвестиції в освіту не можна розглядати ізольовано – вони мають бути інтегровані з політикою утримання кадрів, щоб людський капітал перетворювався на продуктивний, а не залишався статистичною величиною.
Особливу увагу Геннадій Чобану приділив викликам, що їх створюють штучний інтелект і автоматизація. На його думку, інвестуючи тільки у базові гарантії, держава ризикує залишитися реактивною. Натомість, інвестуючи в якісну освіту і перекваліфікацію, держава формує довгострокову конкурентоспроможність і стійкість.
У дискусії дослідник наголосив, що соціальна держава має бути не лише гарантом соціальних стандартів, а й стратегічним інвестором у людський капітал, який є головним ресурсом у добу технологічних змін. Висновок Геннадія Чобану був однозначним: освіту і ринок праці слід розглядати як єдину систему, в якій життєздатність соціальної держави залежить від фінансування, якості й адаптивності.
У другій частині конференції учасники приділили особливу увагу геоекономічним викликам і проблематиці міжнародної допомоги, які прямо пов’язані з життєздатністю соціальної держави.
Завідувачка сектору міжнародних фінансових досліджень відділу державних фінансів Інституту економіки та прогнозування НАН України докторка економічних наук, професорка Олена Борзенко у своїй доповіді наголосила, що формування соціальної держави неможливе без урахування ризиків, які виникають під час інтеграції України до глобальних економічних систем. Спікерка підкреслила, що надмірна залежність від сировинних ринків і недиверсифікованість економіки створюють структурну вразливість, яка підриває здатність держави забезпечувати стабільність соціальних гарантій. Додатковим чинником є слабка довіра до інституцій, що ускладнює реалізацію довгострокових стратегій і перетворює соціальну політику на непередбачувану. Водночас відставання у цифровій трансформації та ризик маргіналізації у глобальних ланцюгах доданої вартості посилюють технологічну нерівність, яка прямо впливає на можливості громадян реалізувати свій потенціал.
За словами Олени Борзенко, соціальна держава може бути життєздатною лише тоді, коли економічна стратегія зважає на ці ризики і перетворює їх на ресурс для розвитку, а не на джерело постійної нестабільності. Науковиця вважає, що держава добробуту не може існувати відірвано від глобальних процесів: якщо вона не інтегрує геоекономічну стратегію в соціальну політику, то ризикує лишитися реактивною системою компенсацій. Свою аргументацію доповідачка побудувала на логіці балансу: тільки поєднання інституційної якості з технологічними траєкторіями й управлінням ризиками може забезпечити стійкий розвиток і перетворити соціальну державу на реальний інструмент згуртованості.
Під час дискусії Олена Борзенко наголосила, що соціальна держава має бути не лише гарантом базових стандартів, а й активним учасником глобальної економіки, здатним перетворювати виклики на можливості.
Завідувачка кафедри маркетингу та поведінкової економіки Університету «КРОК» докторка економічних наук, професорка Ірина Петрова зосередилася на проблематиці зайнятості як ключовому вимірі соціальної держави. Вона наголосила, що сучасний ринок праці в Україні глибоко трансформується: війна, масова міграція та технологічні зміни створюють нові сегменти зайнятості, що потребують окремої політики.
Як підкреслила доповідачка, поряд із традиційними секторами зростає роль новітніх форм зайнятості – дистанційної роботи, гіг-економіки, проєктної та часткової зайнятості. Вона схарактеризувала оновлену сегментацію ринку праці, де, на додачу до класичних категорій (повна зайнятість, часткова зайнятість, безробіття), виокремлюються нові групи:
- цифрові фрилансери і гіг-працівники, які працюють у глобальних мережах і створюють додану вартість поза межами традиційних контрактів;
- працівники у сфері догляду та соціальних послуг, попит на яких зростає через демографічні й воєнні виклики;
- мігранти і повернені спеціалісти, які формують окремий сегмент із власними потребами у реінтеграції;
- молодь у перехідних формах зайнятості, що поєднує навчання, стажування і тимчасову роботу.
Доповідачка наголосила, що соціальна держава має зважати на цю нову сегментацію, адже саме вона визначає реальні потреби у соціальному захисті, перекваліфікації та підтримці доходів. Політика зайнятості, за її словами, повинна стати гнучкою й адаптивною: замість універсальних рішень потрібні таргетовані програми для кожного сегмента, які враховують специфіку цифрової економіки, демографічні тенденції та регіональні диспропорції.
Висновок Ірини Петрової: без стратегічного управління зайнятістю соціальна держава не зможе стати стійкою, адже саме ринок праці є її фундаментом. Новітні форми зайнятості й оновлена сегментація ринку праці мають формувати основу для політики, яка поєднує економічну ефективність із соціальною справедливістю.
Провідна наукова співробітниця відділу моделювання та прогнозування економічного розвитку Інституту економіки та прогнозування НАН України докторка економічних наук, доцентка Світлана Шумська докладно проаналізувала міжнародну допомогу Україні, підкресливши, що зовнішню підтримку не можна розглядати як просту фінансову ін’єкцію. Доповідачка показала, що обсяги допомоги, які вже перевищують сотні мільярдів євро у вигляді зобов’язань і понад триста мільярдів у фактично виділених коштах, створюють не лише можливості, а й складний інституційний виклик. Науковицю цікавить, чи здатна така допомога стати ресурсом для довгострокового розвитку, а чи вона залишиться тільки інструментом кризового реагування.
Свою аргументацію Світлана Шумська побудувала на кількох ключових тезах. По-перше, міжнародна підтримка має узгоджуватися з бюджетно-податковою політикою, інакше вона створює ризик залежності й підриває фіскальну стійкість. По-друге, зовнішні ресурси повинні посилювати національні інституції, а не підміняти їх, адже лише сильні внутрішні механізми здатні забезпечити сталість соціальної держави. По-третє, кошти слід спрямовувати на зменшення нерівності та підтримку вразливих груп, що є ядром концепції держави добробуту.
Під час дискусії дослідниця наголосила, що допомога може бути як каталізатором розвитку, так і джерелом нових дисбалансів. Якщо вона використовується для латання кризових дірок, то стійкості не створює; якщо ж інтегрується у довгострокові стратегії, тоді соціальна держава отримує ресурс для розвитку. Як підкреслила Світлана Шумська, прозорий моніторинг, узгодження зі внутрішньою політикою та створення механізмів довіри між донорами і державою є критично важливими умовами. Особливо дискусійним було її зауваження про те, що міжнародна допомога може підміняти внутрішню політику, якщо держава не має власної чіткої стратегії. Це викликало обговорення серед учасників: чи здатна Україна виробити власну архітектуру соціальної держави, яка інтегрує зовнішні ресурси, але не втрачає автономності? Відповідь Світлани Шумської: лише стаючи частиною комплексної інституційної стратегії, допомога перетворюється на ресурс розвитку, а не на механізм виживання.
Отже, виступи докторки економічних наук, професорки Олени Борзенко і докторки економічних наук, доцентки Світлани Шумської продемонстрували, що соціальна держава є не лише системою перерозподілу, а й складною архітектурою управління ризиками, інвестиціями у людський капітал та інтеграцією зовнішніх ресурсів у внутрішню політику. Саме ця логіка перетворює її на платформу стійкого розвитку, здатну витримати довгі хвилі глобальної невизначеності. Доповідь докторки економічних наук, професорки Ірини Петрової додала ще один важливий вимір – ринок праці та зайнятість, які є фундаментом соціальної держави. Ірина Петрова показала, що новітні форми зайнятості й оновлена сегментація ринку праці створюють як можливості, так і ризики, і саме стратегічне управління зайнятістю визначає довгострокову конкурентоспроможність і соціальну згуртованість. Разом ці три виступи окреслили соціальну державу як багатовимірну систему, що інтегрує економічну стратегію, інституційну якість і політику зайнятості в єдину рамку стійкого розвитку.
У завершальній частині конференції прозвучали доповіді, які розкрили різні аспекти соціальної держави – від нерівності доходів і регіональних диспропорцій до стабільності пенсійних систем, концепту солідарності та практики мінімально гарантованого доходу.
Старша наукова співробітниця відділу грошово-кредитних відносин Інституту економіки та прогнозування НАН України кандидатка економічних наук Юлія Шаповал зробила наголос на багатовимірності соціальної нерівності, підкресливши, що вона проявляється у різних площинах – регіональній, гендерній, освітній, проте найбільш руйнівною є саме економічна нерівність. Доповідачка показала, що високий рівень розривів у доходах формує відчуття несправедливості, зменшує соціальну мобільність і підвищує ризики маргіналізації цілих груп населення. За словами Юлії Шаповал, саме цей вид нерівності має системний характер: вона не лише відображає дисбаланси у розподілі ресурсів, а й відтворює їх через обмежений доступ до якісної освіти, охорони здоров’я та соціальних послуг. Отже, нерівність доходів стає «множником» інших форм нерівності, поглиблюючи регіональні диспропорції та гендерні розриви.
Особливу увагу доповідачка приділила питанню політики перерозподілу. На її думку, соціальна держава не може обмежуватися боротьбою з бідністю – її завданням є зменшення розривів у доходах за допомогою комплексних інструментів: прогресивного оподаткування, ефективної політики зайнятості, доступних освітніх і медичних послуг. Юлія Шаповал наголосила, що саме податкова система має стати ключовим механізмом вирівнювання, але лише у поєднанні з активною політикою ринку праці та інвестиціями у людський капітал.
У дискусії науковиця підкреслила, що економічна нерівність є головним бар’єром для згуртованості суспільства. Вона викликає недовіру до інституцій, посилює політичну поляризацію та знижує ефективність соціальних програм. Свою аргументацію дослідниця побудувала на логіці соціальної держави: без зменшення доходної нерівності неможливо забезпечити довгострокової стійкості й довіри громадян.
Завершуючи виступ, Юлія Шаповал зробила аналітичний висновок: соціальна держава має діяти не лише як компенсатор бідності, а й як активний інструмент зменшення розривів у доходах. Тільки тоді вона може стати платформою соціальної інтеграції, де кожен громадянин має рівні можливості для розвитку, а суспільство — основу для стійкого економічного зростання.
Професор Вільнюського університету академік Литовської академії наук, доктор соціальних наук у галузі економіки Ромас Лазутка представив системний аналіз накопичувальної моделі другого рівня, наголосивши на її інституційних перевагах і структурних слабкостях. Він підкреслив, що другий рівень не можна розглядати як самодостатній механізм забезпечення гідного життя, але його роль у поєднанні з солідарним першим рівнем є критичною для стабілізації загального коефіцієнта заміщення.
Другий рівень пенсійної системи працює ефективно лише тоді, коли кошти чітко закріплені за учасниками й не змішуються з державними фінансами. Це гарантує прозорість, захищає від політичних ризиків і посилює довіру громадян. Додатковим аргументом на користь системи є довгострокова капіталізація внесків, яка за стабільного стажу участі (30–40 років) забезпечує прогнозоване покриття на рівні 8–15% від середньої заробітної плати. Це не є достатнім для самостійної пенсії, але разом із першим рівнем створює стійкішу модель доходів у старшому віці. Важливим є й механізм диверсифікації інвестицій: фонди застосовують стратегії поступового зниження ризику (“glide path”), що дає змогу мінімізувати втрати наприкінці кар’єри.
Водночас Ромас Лазутка аргументовано окреслив слабкі місця системи. Даіва Скучєнє зауважила, що найбільшою проблемою є залежність від ринкової волатильності: у періоди фінансових криз доходність фондів може падати настільки, що коефіцієнт покриття знижується до мінімальних значень (2–3% від середньої зарплати для перших поколінь пенсіонерів). Це ставить під сумнів передбачуваність майбутніх виплат і потребує регуляторних механізмів захисту. Другий критичний недолік – інформаційна асиметрія: складність продуктів і непрозорість комісій створюють ситуацію, коли громадяни не можуть адекватно оцінити ефективність фондів. Третій ризик – небезпека переоцінювання ролі другого рівня: часто він подається як «панацея», тоді як насправді його функція є допоміжною і залежить від якості солідарної системи.
У науковій дискусії Ромас Лазутка наголосив на необхідності незалежного регуляторного нагляду, здатного забезпечити стандартизацію методики розрахунку коефіцієнта заміщення, порівнюваність результатів фондів і захист учасників від надмірних ризиків. Він підкреслив, що для України ключовими є три умови: прозорість показників заміщення, мінімізація залежності від інвестиційної волатильності через регуляторно задані траєкторії зниження ризику й інституційна незалежність нагляду.
Отже, у доповіді Ромаса Лазутки другий рівень постає як інструмент довгострокового накопичення з очевидними перевагами у прозорості й диверсифікації, але і з суттєвими викликами — від ринкової нестабільності до комунікаційної складності. Його головний висновок полягає в тому, що ефективність системи визначається балансом між індивідуальною власністю, регуляторним контролем і довірою суспільства, а її соціальна функція реалізується лише у поєднанні з солідарним першим рівнем.
Молода учасниця проєкту від Інституту, аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська Академії» Анастасія Гайдай розкрила концепт соціальної солідарності як прихованого, але вимірюваного ресурсу соціальної держави. Вона наголосила, що волонтерство, благодійність і діяльність неприбуткових організацій є не лише моральним феноменом – вони мають економічний та політичний виміри, адже формують здатність суспільства компенсувати інституційні прогалини у кризові періоди.
Дослідниця запропонувала інституціоналізувати вимір солідарності через структуру громадянської активності й частку неприбуткових організацій серед активних юридичних осіб. Її індекс соціальної солідарності дає змогу оцінювати рівень готовності суспільства до самоорганізації та взаємопідтримки, що критично важливо у часи війни та глобальної невизначеності.
Під час дискусії Анастасія Гайдай підкреслила, що без вимірюваної солідарності соціальна держава не може бути життєздатною: саме солідарність забезпечує довіру, згуртованість і стійкість у кризові часи, а також створює основу для інклюзивних реформ. Її висновок: держава добробуту має не лише перерозподіляти ресурси, а й підтримувати інституційні механізми солідарності, які посилюють здатність суспільства до самозахисту й розвитку.
Молодший науковий співробітник кафедри соціальної політики філософського факультету Вільнюського університету доктор соціології Таутвидас Венцус висвітлив тему мінімально гарантованого доходу, спираючись на литовський досвід та українські експерименти. Він показав, що у Литві практика єдиного таргетованого каркасу виплат із децентралізованим адмініструванням муніципалітетами за державного фінансування допомогла зменшити адміністративні витрати і підвищити прозорість системи. Водночас доповідач наголосив і на ризиках: потенційній демотивації до праці, складності визначення критеріїв участі та небезпеці політичних маніпуляцій.
У контексті України Таутвидас Венцус звернув увагу на експеримент 2025 року з апробації мінімально гарантованого доходу на обраних територіях. Цей досвід показав як можливості (інституційне навчання системи точніше визначати потреби домогосподарств і підвищувати ефективність соціальної підтримки), так і проблеми (відсутність чіткої інтеграції з політикою зайнятості й освіти).
У дискусії дослідник підкреслив, що мінімально гарантований дохід може стати інструментом соціальної держави лише як частина комплексної політики, що поєднує соціальний захист, ринок праці й освітні програми. Його висновок: мінімально гарантований дохід не є універсальним розв’язанням проблеми бідності, але може стати важливим елементом соціальної архітектури, якщо буде інтегрований у ширшу систему державної політики.
Загалом конференція продемонструвала, що соціальна держава в умовах глобальної невизначеності є багатовимірною конструкцією, яка потребує одночасного врахування геоекономічних ризиків, економічної нерівності, стабільності пенсійних систем, інституційної солідарності й нових інструментів соціальної підтримки. Виступи учасників показали, що держава добробуту не може залишатися реактивним механізмом компенсацій – вона має стати проактивною платформою розвитку, що поєднує економічну стратегію, інституційну якість і соціальну згуртованість. Саме комплексний підхід, який інтегрує внутрішні ресурси й зовнішню підтримку, здатен перетворити соціальну державу на стійку систему довіри, справедливості й інклюзивного зростання.
За інформацією Інституту економіки та прогнозування НАН України
