13 березня 1961 року Київ пережив одну з найбільших техногенних катастроф радянського часу. Після прориву дамби у Бабиному Яру потік води й пульпи накрив Куренівку, руйнуючи будинки, транспорт та інфраструктуру і забираючи людські життя. Чому ця трагедія не була випадковістю, які рішення призвели до катастрофи, скільки людей насправді загинуло та як радянська влада намагалася приховати її масштаби, розповів старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України кандидат історичних наук Віктор Крупина під час «Історичного вебінару».
Тема його виступу – «Куренівська трагедія 1961 р.: локальна аварія державного масштабу».
Передумови катастрофи формувалися протягом майже десятиліття. На початку 1950-х років у третій відріг Бабиного Яру почали скидати рідкі відходи Петрівських цегельних заводів – глиняну пульпу. За різними оцінками, загалом там накопичилося від 3,2 до 4 млн кубометрів цієї маси.
Таке рішення мало одночасно розв’язати кілька завдань: позбавити цегельні заводи відходів, вирівняти складний рельєф Бабиного Яру для подальшої забудови й облаштування парку. Водночас, як наголосив Віктор Крупина, ця політика вписувалася у прагнення радянської влади стерти пам’ять про Бабин Яр як місце масових розстрілів євреїв та інших жертв нацистського терору під час Другої світової війни.
Ситуацію погіршували численні технічні порушення. Замість бетонної дамби спорудили земляну, труби для відведення води мали недостатню пропускну здатність, а пульпу подавали значно довше, ніж передбачалося: замість восьми годин на добу – по 16 годин або навіть цілодобово. Вода не встигала ані відкачуватися, ані випаровуватися.
Перші ознаки аварії з’явилися вранці 13 березня. Близько 6:45 – 7:00 черговий робітник помітив прорив води через верхню дамбу. Однак евакуації населення не оголосили. Близько 8:30 для відкачування води прибули пожежні машини, але зупинити розвиток аварії вже було неможливо.
Вода розмивала нижню дамбу, рух вулицею Фрунзе (нині Кирилівська) ускладнився, утворилися затори з трамваїв, автобусів та іншого транспорту. Невдовзі дамба не витримала.
На Куренівку ринув вал насиченої водою пульпи заввишки близько 8-10 метрів. Він рухався зі швидкістю 3-5 метрів за секунду – до 18 км/год. Загалом із Бабиного Яру вирвалося понад 600 тис. кубометрів грязьової маси.
За лічені десятки хвилин вона накрила близько 30-34 гектарів. Було повністю або частково зруйновано житлові будинки й приватні садиби, лікарню, школу, Подільське трамвайне депо імені Красіна. У депо загинули працівники ранкової зміни. Один із пасажирських автобусів, що опинився в зоні катастрофи, загорівся внаслідок короткого замикання.
Окремо історик зупинився на кількості жертв – одному з найбільш дискусійних питань в історії Куренівської трагедії. Офіційна урядова комісія повідомила про 145 загиблих і близько 143 травмованих. Водночас у пізніших свідченнях радянських посадовців фігурувала цифра 198 загиблих.
Упродовж десятиліть поширювалися й оцінки про 1,5 – 3 тисячі жертв. Однак, за словами Віктора Крупини, опрацювання архівних матеріалів, зокрема документів СБУ та органів реєстрації актів цивільного стану, дає підстави оцінювати реальну кількість загиблих у межах 145 – 200 осіб. Історик звернув увагу й на те, що загальна кількість мешканців території, яка потрапила в зону затоплення, становила близько 1300 осіб.
Радянська влада намагалася максимально обмежити поширення інформації про трагедію. У Києві на кілька днів відключили міжміський телефонний зв’язок, район катастрофи оточили військові, у свідків вилучали фотоапарати та плівки. Загиблих ховали на різних кладовищах і в різні дні, що не давало змоги побачити реальний масштаб людських втрат.
Причини катастрофи розслідувала спеціальна урядова комісія. Її очолив президент Академії будівництва і архітектури УРСР Петро Бакума. Комісія дійшла висновку, що трагедію спричинила недосконалість проєкту, поглиблена халатністю під час виконання робіт.
До кримінальної відповідальності притягнули шістьох осіб – двох проєктувальників із Москви та чотирьох керівників київських будівельно-монтажних управлінь. Вони отримали від трьох до п’яти років ув’язнення. Матеріальні збитки державі оцінили у понад 3 млн радянських карбованців. Постраждалим виплачували компенсації, а родинам надали понад 390 нових квартир.
Як показує історія Куренівської трагедії, катастрофа 13 березня 1961 року не була раптовим стихійним лихом. Їй передували роки небезпечних технічних рішень, порушень і нехтування ризиками, а після аварії – цензура та спроби приховати її справжні масштаби.
Докладніше – у відеозаписі вебінару.