30 січня 2026 року в будівлі Президії Національної академії наук України відбулось Ювілейне засідання Загальних зборів Відділення механіки і машинознавства НАН України, присвячене 150-річчю від дня народження видатного українського науковця-механіка й організатора науки академіка Олександра Миколайовича Динника (1876–1950). У заході взяли участь члени Президії НАН України, члени Академії, науковці академічних установ.
Зібрання відкрив академік-секретар Відділення механіки і машинознавства НАН України, виконувач обов’язків директора Інституту механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України академік Володимир Назаренко. Він нагадав, що академік Олександр Динник залишив потужну наукову спадщину, зокрема зробив вагомий внесок у розвиток методів і підходів теорії пружності, розрахунків оболонкових і стрижневих систем, розвинув нові наукові напрями у галузі опору матеріалів, міцності та стійкості машин і споруд. Значним є доробок Олександра Миколайовича в галузі гірничої механіки, шахтних підйомних канатів, розвитку теорії про тиск гірських порід. Крім того, цей видатний учений присвятив багато часу викладацькій та науково-організаційній діяльності.
Продовжуючи вступну частину зборів, академік Володимир Назаренко оголосив присутнім привітання від Президента Національної академії наук України академіка Анатолія Загороднього.
«Від імені Національної академії наук України сердечно вітаю учасників Ювілейного засідання Загальних зборів Відділення механіки і машинознавства НАН України, присвяченого 150-річчю від дня народження академіка О.М. Динника.
Олександр Миколайович Динник – видатний учений у галузі механіки та теорії пружності, організатор науки та педагог, засновник української наукової школи з теорії пружності, широко відомий світовій науковій спільноті як фундатор наукових напрямів у галузі опору матеріалів, стійкості елементів конструкцій, гірничої механіки. Він зробив чималий внесок у розвиток гірничої науки та вчення про тиск гірських порід.
Безцінним є внесок Олександра Миколайовича в українську науку як засновника наукових шкіл із прикладної теорії пружності, питань міцності машин і споруд, школи в галузі теорії та розрахунку підйомних канатів. Він створив багато експериментальних баз і наукових лабораторій, розробив наближені методи розв’язання задач теорії пружності.
Професійна діяльність Олександра Миколайовича у галузі механіки та гірничої справи значною мірою пов’язана з науковими установами Національної академії наук України, серед яких Інститут механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України й Інститут чорної металургії ім. З.І. Некрасова НАН України.
Значним є внесок О.М. Динника у розроблення освітніх програм та підготовку фахівців із теоретичної механіки та дотичних дисциплін у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка», Національній металургійній академії України.
Своєю кропіткою самовідданою працею О.М. Динник визначив розвиток багатьох напрямів сучасної механіки та гірничої науки. Завдяки потужному базису, що його заклав Олександр Миколайович, досягненням його учнів і послідовників Україну знають у всьому світі як країну-розробника і країну-виробника ракетно-космічної, авіаційної, двигунобудівної, залізничної, автомобільної, енергетичної, видобувної, військової техніки.
Згадуючи провідного вченого, віддаючи шану його здобуткам, ми маємо постійно піклуватися про майбутнє нашої Держави, об’єднати наші зусилля для вирішення нагальних питань з оборонної тематики та післявоєнного відновлення країни.
Шановні учасники поважного зібрання, від щирого серця бажаю всім вам миру, міцного здоров’я, нових творчих здобутків в ім’я нашої України!» – йшлось у привітанні.
Далі учасники засідання заслухали кілька наукових доповідей.
Із основною доповіддю про «Життя і творчий шлях академіка О.М. Динника. До 150-річчя від дня народження» виступив перший віцепрезидент Національної академії наук України, голова Секції фізико-технічних і математичних наук НАН України академік Вячеслав Богданов, стисло висвітливши основні етапи життєвого і творчого шляху цього великого українця.
Академік Вячеслав Богданов нагадав, що Ювілейне засідання Загальних зборів Відділення механіки і машинознавства НАН України відбувається напередодні 150-річчя академіка Олександра Динника – видатного вченого-механіка, організатора науки та педагога, засновника української наукової школи з теорії пружності, фундатора багатьох наукових напрямів у галузі опору матеріалів, міцності та стійкості машин і споруд та гірничої механіки. Цей учений першим розв’язав низку контактних задач, задач поздовжнього згину та кручення, виконав основоположні дослідження з проблем стійкості й коливання пружних систем, розробив теорію гірничого тиску та методи розрахунку шахтних підйомних канатів. Величезною заслугою академіка О.М. Динника є те, що він підготував кілька поколінь висококваліфікованих фахівців, інженерів і науковців-механіків.
«В автобіографії, датованій 13 травня 1929 року, Олександр Миколайович вказує, що народився 1876 року в Ставрополі на Кавказі, син учителя, дід переселився на Кавказ із Чернігівської губернії. В іншому варіанті автобіографії він додає: батько був учителем фізики, мати – природознавства. В анкетних відомостях учений ідентифікував себе за національністю як українець, – підкреслив академік Вячеслав Богданов. – Батько Олександра Миколайовича, Микола Якович Динник (1847–1917), закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Московського університету і після навчання повернувся на батьківщину – до міста Ставрополь. Там він влаштувався учителем природознавства в Ольгинську жіночу гімназію, а згодом учителем фізики в Олександрівську чоловічу гімназію та козаче юнкерське училище. Невдовзі одружився зі своєю колишньою ученицею Ганною Василівною Мартиновою. 1882 року вона закінчила фізико-математичний факультет Вищих жіночих курсів (Бестужевських курсів) і надалі викладала природничу історію – також в Ольгинській жіночій гімназії.
У вільний від педагогічної діяльності час Микола Якович мандрував Кавказом, досліджуючи природу гір. Він був членом Санкт-Петербурзького товариства природознавців і лікарів, автором понад 60 наукових праць, присвячених льодовикам і хребетним тваринам Кавказу. За видатні дослідження у сфері кавказознавства його нагородили Золотою медаллю Російського географічного товариства й Ахматівською премією Петербурзької академії наук. Батько часто брав у свої подорожі й сина Олександра та зумів прищепити йому любов до природи і зацікавленість у її дослідженні.
Загалом батьки О.М. Динника належали до передових людей свого часу, в сім’ї панували творча атмосфера і прихильність до освіти й науки. Весь уклад життя в домі Динників був прикладом націленості на працю та серйозне виконання своїх обов’язків, що і сформувало характер Олександра Миколайовича. Впродовж усього життя він був людиною творчою, відповідальною та організованою.
1886 року О.М. Динника взяли до місцевої чоловічої гімназії, де він постійно навчався добре і виявив здібності й велику схильність до математики. Під час навчання у гімназії сформувався його інтерес до фізико-математичних наук, яким юнак вирішив присвятити своє життя.
1884 року О.М. Динник закінчив гімназію з золотою медаллю та вступив на фізико-математичний факультет Новоросійського університету (нині це Одеський національний університет імені І.І. Мечникова). Однак на наступний рік перевівся на третій семестр навчання на фізико-математичний факультет Університету Св. Володимира у Києві (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
Вибираючи з-поміж двох підвідділень факультету – математики і фізики, – Олександр віддав перевагу фізиці як практичнішій на той час науці. Свою першу наукову роботу «Нарис вчення про намагнічення в зв’язку з теоретичними та експериментальними дослідженнями останнього часу» О.М. Динник написав студентом VII семестру, отримавши за неї в грудні 1898 року університетські золоту медаль і премію імені М.І. Пирогова.
Наступного року він блискуче закінчив університет і був зарахований молодшим лаборантом на кафедру фізики у Київському політехнічному інституті, а 1901 року – переведений на посаду старшого лаборанта цієї кафедри. У перші роки роботи в КПІ О.М. Динник регулярно відвідував лекції та виконував усі завдання та проєкти на механічному факультеті інституту, завдяки чому здобув ґрунтовні інженерні знання.
1905 року у «Відомостях Київського політехнічного інституту» вийшли друком його перші наукові праці – «Визначення напруги земного магнітного поля у Києві» та «Зниження порядку лінійних різницевих та диференціальних рівнянь із постійними коефіцієнтами за допомогою частинних інтегралів».
Певний час О.М. Динник проводив практичні заняття для студентів КПІ як у фізичній лабораторії, так і в лабораторії кафедри механічного опору матеріалів, де професор С.П. Тимошенко читав тоді курси опору матеріалів і графічної статики.
Саме за сприяння Степана Прокоповича, а також декана механічного відділення КПІ професора Олександра Олександровича Радціга О.М. Динник переходить із кафедри фізики на кафедру опору матеріалів – спершу як понадштатний лаборант, а згодом як викладач.
У цей період він зацікавився задачею про зіткнення пружних тіл. Помітивши невідповідності в теорії повздовжнього удару тонких циліндрів Адемара Сен-Венана та формул Гайнріха Герца, О.М. Динник здійснив ретельні досліди, щоб їх перевірити, і за даними експериментів розробив статичну теорію удару пружних тіл. Результати досліджень оприлюднив у низці статей, що вийшли друком у «Журналі російського фізико-хімічного товариства» та «Відомостях КПІ».
У цих працях, що ґрунтувалися на теоретичних і експериментальних дослідженнях, було відкрито низку важливих явищ. Наприклад, з’ясувалося, що при вдавлюванні кулі в поверхню найнебезпечніші точки (тобто точки з найбільшою величиною напруження) лежать не на поверхні контакту, а на певній глибині. Було виявлено також, що внаслідок швидкого наростання стискуючих сил при ударі границя пружності заліза та сталі значно вища, ніж у випадку статичного навантаження. Ці дослідження набагато випередили досліди іноземних учених і з часом знайшли широке застосування в техніці.
Підсумувала ці дослідження праця О.М. Динника «Удар і стиск пружних тіл», яка вийшла друком 1909 року і здобула високу оцінку наукового співтовариства, зокрема таких видатних механіків, як Гурій Васильович Колосов, Микола Єгорович Жуковський і Степан Прокопович Тимошенко, зробивши ім’я її автора відомим серед науковців.
1910 року Олександр Миколайович опублікував розв’язок задачі про стійкість стиснутої круглої пластинки з опертими, закріпленими і вільними краями – як суцільної, так і з отворами, – випередивши на два роки публікацію Джорджа Браяна, розв’язок якого при цьому стосувався лише частинного випадку цієї задачі, а саме – стискання пластинки з жорстко закріпленим краєм.
Цього ж року О.М. Динник захистив у КПІ дисертацію «Удар і стиск пружних тіл» і здобув ступінь ад’юнкта з прикладної механіки. У дисертації він уперше глибоко виклав і оригінально розв’язав контактну задачу у випадку прямого контакту із визначенням величини максимального дотичного напруження, а також положень точок, у яких воно виникає.
Від січня 1910 року до листопада 1914 року О.М. Динник – як професорський стипендіат, а також у межах стажування – періодично виїжджав у наукові відрядження за кордон, де відвідував заняття професорів Арнольда Зоммерфельда у Мюнхенському університеті й Авґуста Фьоппля у Королівській вищій технічній школі в Мюнхені (нині – Мюнхенський технічний університет).
Під час студій за кордоном, 1912 року, О.М. Динник підготував працю «Про стійкість плоскої форми згину», в якій за допомогою циліндричних функцій отримав точний розв’язок важливої для інженерної практики задачі, причому в загальнішій постановці, ніж це зробили Людвіґ Прандтль і Ентоні Мітчелл. Це дослідження високо оцінили європейські вчені, зокрема видатний німецький фізик і математик та інженер Гендрік Лоренс, який обіймав посади професора механіки Технічного університету і директора Інституту випробування матеріалів у Данциґу (нині – місто Ґданськ, Польща). Цю працю О.М. Динник успішно захистив у професора Г. Лоренса як дисертацію, отримавши науковий ступінь доктора-інженера.
На початку 1911 року О.М. Динника призначили професором теоретичної механіки Донського політехнічного інституту в Новочеркаську. Там він продовжив дослідження із застосуванням циліндричних функцій до задач механіки. 1913 року він опублікував працю «Застосування функцій Бесселя до задач теорії пружності», в якій розв’язав багато теоретично цікавих і практично важливих задач стійкості, міцності й вібрацій струн, стрижнів, пластин і об’ємних тіл. 1915 року цю працю було представлено у вигляді дисертації в Харківському університеті, і після її успішного захисту він здобув науковий ступінь магістра прикладної математики.
Слід зазначити, що всі три дисертації О.М. Динника – «Удар і стиск пружних тіл», «Про стійкість плоскої форми згину» та «Застосування функцій Бесселя до задач теорії пружності» – нині є класичними роботами у галузі механіки. Його дослідження та праці, для яких характерними є ясність у постановці завдання, стислість викладів і формулювань, поряд із глибиною порушених питань, затвердили пріоритет української науки у розв’язанні низки наукових проблем і здобули високу оцінку в європейському науковому середовищі, принісши вченому заслужену славу.
1913 року О.М. Динник переміг у конкурсі на посаду професора теоретичної механіки Катеринославського гірничого інституту (від 1926 року – Дніпропетровський гірничий інститут, нині – Національний технічний університет «Дніпровська політехніка»). Невдовзі він очолив кафедру теоретичної механіки, пізніше перейменовану на кафедру технічної механіки.
Так розпочався Катеринославський (потім – Дніпропетровський) етап життя і творчості Олександра Миколайовича, який тривав майже 30 років, до початку Другої світової війни.
Профіль Гірничого інституту в Катеринославі та його наближеність до Донбасу і Кривбасу вплинули на тематику наукових досліджень професора О.М. Динника. Він вивчає динамічні напруження в шахтних підйомних канатах і стійкість різних конструкцій, публікує низку теоретичних робіт про поздовжній згин, кручення, коливання й інші.
Представлені вище факти з наукової біографії О.М. Динника свідчать, що на момент зміни державного устрою у 1917 році він уже був цілком сформованим ученим-механіком і педагогом, відомим як удома, так і в Європі.
Період соціально-політичних потрясінь і революційних процесів на теренах України у 1917–1922 роках О.М. Динник провів далеко від епіцентру цих подій, але не лише сумлінно виконував свої обов’язки науковця та педагога, а й певним чином залучався до громадського життя.
Наприклад, 1918 року він підготував підручник «Теоретична механіка» у двох частинах, на початку 1920-х років – низку робіт щодо поздовжнього удару, стійкості стану рівноваги, динамічних напружень у підйомних канатах, допустимих напруженнях у мостах, викривлення бурових свердловин під час буріння тощо, які було опубліковано в журналах «Наука на Украине» («Наука в Україні») та «Известия Екатеринославского горного института» («Відомості Катеринославського гірничого інституту»). Від 1920 року О.М. Динник на громадських засадах працював заступником завідувача Управління вищими навчальними закладами Катеринослава (від 1926 року – місто Дніпропетровськ, нині – Дніпро), керуючи вищими та середніми технічними навчальними закладами. 1921 року його обрали депутатом Катеринославської міської ради, згодом він неодноразово переобирався до міської та обласної рад Дніпропетровська.
Одночасно з роботою в Гірничому інституті, де О.М. Динник 1921 року виконував обов’язки директора інституту, він працював також професором Дніпропетровського інституту народної освіти (протягом 1933–2000 років – Дніпропетровський державний університет, нині – Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара), в заснуванні якого взяв дієву участь і викладав там від 1918 року.
Від 1930 року він працював у створеному на базі факультету гірничозаводської механіки та металургійного факультету Дніпропетровського гірничого інституту Дніпропетровському металургійному інституті (нині – Національна металургійна академія України), де очолював кафедру будівельної механіки (потім – опору матеріалів) і керував механічною лабораторією.
О.М. Динник брав активну участь у роботі Дніпропетровського фізико-математичного товариства, створеного у 1920-ті роки. Тоді ж задля підвищення наукової кваліфікації молодих учених, задля залучення викладачів механіки, аспірантів, студентів і молодих інженерів до наукової діяльності він організував семінар із теорії пружності й опору матеріалів, який діяв майже до самої смерті вченого.
У червні 1929 року Олександра Миколайовича обрали до складу дійсних членів Всеукраїнської академії наук. Тоді ж у складі природничо-технічного відділу Академії він створив кафедру теорії пружності, поставивши її завданням розроблення теорії пружності відповідно до потреб гірничої справи.
У 1930-ті роки науковець продовжив інтенсивні дослідження, пов’язані із застосуванням методів теорії пружності для вирішення прикладних питань гірничої та металургійної промисловості. Чимало уваги він приділив питанням стійкості, які від 1910-х років належали до кола його зацікавлень. Підсумували працю О.М. Динника з цієї проблематики монографії «Стійкість пружних систем», «Поздовжній згин. Теорія і застосування» та «Стійкість арок», у яких розглядалися методи визначення критичної сили, досліджувалася стійкість прямолінійних і криволінійних стержнів, смуги, кільця, пластинки, оболонки, рам, пластин, підкріплених ребрами тощо.
1938 року побачила світ монографія вченого «Кручення. Теорія і застосування», в якій виводились основні рівняння теорії пружності, наводилися різні методи розв’язання задач про кручення призматичних стержнів. У виданні розглядалося питання про кручення кругового вала змінного перерізу та безпосередньо пов’язана із ним задача з концентрації напружень при зміні діаметра вала. Теоретичні викладки автор монографії ілюстрував численними прикладами з практики, що було важливо для інженерів.
О.М. Динник керував як теоретичними, так і експериментальними (оптичним методом) дослідженнями концентрації напруження біля гірничих виробок різної форми. Було винайдено динамометричну стійку для вимірювання тиску порід у гірничих виробках, яка стала широко вживаною на рудниках Донбасу та Криворіжжя.
Позитивно оцінювані керівництвом Академії наукові досягнення академіка О.М. Динника сприяли утвердженню його наукового авторитету. В його тогочасній характеристиці зазначено: «Академік Динник виконав низку важливих робіт, які мають велике теоретичне значення у галузі теорії пружності, користуються загальною популярністю у колах фахівців як в СРСР, так і за кордоном. В останні роки академік Динник працює також і у сфері питань стійкості. Деякі праці академіка Динника перекладено англійською та німецькою мовами. Академік Динник опублікував понад 60 робіт. Великою є заслуга академіка Динника у підготовці молодих наукових кадрів. Низка з них у цей час очолюють кафедри».
Варто звернути увагу на те, що О.М. Динник, наскільки це було можливо, намагався уникати адміністративних посад, віддаючи перевагу науковій роботі та висуваючи на керівні посади молодих і перспективних учених. Коли восени 1940 року, всупереч його волі, його призначили директором Інституту гірничої механіки, то у листі президентові АН УРСР Олександрові Олександровичу Богомольцю вчений зазначив: «З директорством ІГМ питання можна вирішити таким чином. 28/Х [Г.М.] Савін достроково захищає свою докторську дисертацію, тоді можна його призначити директором. Попередня домовленість із ним уже є. Він людина молода, енергійна, тямуща і з цією роботою впорається». До пропозиції О.М. Динника дослухались, і його учень Гурій Миколайович Савін очолював ІГМ у 1940–1945 роках, 1948 року став дійсним членом АН, а у 1958–1959 роках директорував в Інституті будівельної механіки АН (нині – Інститут механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України).
Від жовтня 1939 року О.М. Динник – за рішенням Президії Академії – очолив Відділ технічних наук АН УРСР, у межах якого тоді діяло шість академічних інститутів: будівельної механіки, гірничої механіки, чорної металургії, енергетики, електрозварювання, гідрології. У червні 1940 року під головуванням О.М. Динника відбулася наукова сесія Відділу технічних наук АН, на якій було представлено 27 наукових доповідей. Сам учений на цьому заході виступив із доповіддю про форми рівноваги і розпір колових арок за навантажень, більших від критичного. Представлені ним висновки дослідження мали велике значення для розрахунків арок на стійкість.
Великий внесок в організацію роботи Академії наук О.М. Динник зробив під час Другої світової війни. 21 липня 1941 року через розгортання німецько-радянської війни Президія АН УРСР зобов’язала його й академіка Георгія В’ячеславовича Курдюмова керувати науково-дослідними установами Академії у Дніпропетровську, які тоді працювали у прифронтовій зоні. У серпні з Дніпропетровська до Уфи евакуювали Інститут гірничої механіки (ІГМ), у складі працівників якого туди ж переїхав і О.М. Динник. У роки війни в інституті науковець завідував відділом теорії пружності, був членом вченої ради, виконував велику теоретичну й експериментальну роботу з дослідження стійкості арок.
У серпні 1944 року О.М. Динника обрали членом Президії Академії, де він працював до лютого 1948 року. У межах розподілу обов’язків між членами Президії він очолював Аспірантську комісію та Комісію наукової пропаганди.
Від 29 грудня 1944 року академік О.М. Динник входив до складу вченої ради Інституту будівельної механіки. 31 січня 1947 року він став членом розширеного складу вченої ради цього інституту, яка мала право проводити захист докторських дисертацій. 1 червня 1948 року перейшов з Інституту гірничої механіки до Інституту будівельної механіки, де працював до кінця життя.
1946 року О.М. Динника обрали дійсним членом АН СРСР, що стало заслуженим визнанням його визначних наукових досягнень.
Від 1947 року О.М. Динник тяжко хворів, але не припиняв творчої роботи. Над останньою своєю монографією «Про стійкість пружних систем» він працював, уже будучи прикутим до ліжка. Книга вийшла друком 1950 року – за два місяці після його смерті.
7 червня 1950 року відбулось останнє засідання наукового семінару з теорії пружності та опору матеріалів під керівництвом О.М. Динника. До створеної ним наукової школи теорії пружності належать понад 50 учених, серед яких такі відомі постаті, як Гурій Миколайович Савін, Всеволод Арутюнович Лазарян, Михайло Якович Леонов, Олександр Михайлович Пеньков. Основні наукові напрями цієї школи:
- стійкість стержнів і стержневих систем;
- стійкість і коливання пластин, мембран, криволінійних стержнів;
- експериментальні дослідження стійкості арок, стержневих систем;
- наближені методи розв’язання задач теорії пружності, дослідження температурних напружень;
- плоска задача теорії пружності ізотропного й анізотропного середовища, пружно-пластичні задачі, зокрема дослідження з концентрації напружень поблизу отворів;
- динаміка підйомного каната;
- контактна і просторова задача теорії пружності;
- фізико-механічні властивості будівельних матеріалів і гірських порід.
Як бачимо, характерною особливістю школи є широкий діапазон наукових досліджень від суто теоретичних питань до практичних інженерних розрахунків окремих елементів конструкцій.
Помер О.М. Динник 22 вересня 1950 року в Києві. Поховали вченого на Лук’янівському цвинтарі.
Визначний внесок академіка О.М. Динника в українську та світову науку вшановано у нашій країні, зокрема в Національній академії наук.
1972 року на честь ученого засновано премію імені О.М. Динника НАН України, яка присуджується за видатні наукові праці в галузі механіки і машинобудування. Першим лауреатом цієї премії став учень Олександра Миколайовича академік АН УРСР Гурій Миколайович Савін – за цикл робіт із механіки твердого деформівного тіла. На сьогодні присуджено 37 премій, її лауреатами стали 83 науковці.
1973 року в Києві на фасаді будинку на вул. Михайла Коцюбинського, 9, де у 1944–1950 роках мешкав О.М. Динник, встановлено бронзову меморіальну дошку. Меморіальні дошки академікові О.М. Диннику встановлено також у Дніпрі – колективами закладів вищої освіти, де протягом десятиріч викладав цей учений.
Зокрема, барельєф О.М. Диннику встановлено перед центральним корпусом Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», а меморіальну дошку на честь науковця вміщено до пам’ятної стели Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, присвяченої видатним діячам і вченим університету. Ім’ям академіка О.М. Динника названо вулицю та провулок у місті Дніпро».
На завершення доповіді академік Вячеслав Богданов наголосив, що Олександр Миколайович Динник належить до когорти видатних синів українського народу, які своїм талантом і творчою працею уславили Україну й українську науку в усьому світі.
Доповідь «Академік О.М. Динник – проєкція велетня механіки на гірництво» виголосив ректор Криворізького національного університету член-кореспондент НАН України Микола Ступнік, зупинившись на Дніпропетровському етапі життя і творчості академіка Олександра Миколайовича Динника:
«Постать Олександра Миколайовича Динника посідає виняткове місце в історії української та світової механіки не лише через фундаментальність його наукових результатів, а й завдяки здатності цих результатів знаходити практичне застосування в інженерній діяльності. Звісно, Олександра Миколайовича найбільше знають як основоположника теорії пружності. Але водночас його величезний талант справив вплив на цілу низку проблем, які виникали під час розробки вугільних і рудних родовищ на Півдні України.
Насмілимося висунути гіпотезу, що дифузія наукових інтересів О.М. Динника в тодішню гірничозаводську справу почалася ще 1911 року, коли він став працювати професором Донського політехнічного інституту в Новочеркаську. Загальний науковий клімат цього інституту, відомого тісними зв’язками із гірничовидобувними, передусім вугільними, підприємствами не міг не привернути увагу вельми активного професора до проблем гірництва, або, як тоді говорили, гірничої справи, або навіть гірничого мистецтва.
Від 1913 року професор О.М. Динник починає працювати в Катеринославському гірничому інституті, профіль і розташування якого між Донецьким вугільним і Криворізьким залізорудним басейнами суттєво вплинули на тематику досліджень О.М. Динника.
Уже 1916 року починають виходити друком праці О.М. Динника, пов’язані з гірничовидобувною промисловістю.
Доцільно виокремити три основні групи таких робіт, використовуючи хронологічний підхід до їхнього огляду.
По-перше, цикл робіт О.М. Динника щодо сталевих канатів для шахтного підйому, глибина якого щороку збільшувалася. Ґрунтовність його досліджень навіть зараз, сторіччя по тому, викликає захват. Він вивчав широку гаму конструкцій канатів – від одношарових спіральних до дво-, три- і багатошарових спіральних, а також канати подвійного та потрійного звивання.
Слід відзначити постійне прагнення О.М. Динника до практичної реалізації результатів своїх досліджень. Він сформував основу правил безпеки гірничих робіт і методи випробування підйомних канатів.
Дуже серйозну увагу О.М. Динник приділяє розрахункам канатів на динамічні навантаження в підйомному канаті, що працює.
Досліджуючи базові властивості шахтних підйомних канатів, академік О.М. Динник застосував теорію пружності до розв’язання проблем керування динамічними напругами у підйомних канатах, міцності підйомних канатів, небезпеки резонансу в підйомних установках із біциліндроконічними барабанами.
Працюючи з 1913 року в Катеринославському гірничому інституті та зустрічаючись із гірниками, О.М. Динник не міг не звернути увагу на довільність розрахунків канатів. З огляду на це, від 1916 року виходять друком роботи О.М. Динника «Про динамічні напруги в підйомному канаті» та «Про напруги в канаті при заклинюванні кліті».
Результатом виконаних досліджень стало розроблення базових «Правил безпеки ведення гірничих робіт у пунктах, що стосуються підйомних канатів та методів випробування підйомних канатів». Ці «Правила…», укладені самим академіком О.М. Динником і його найближчими учнями під його орудою, було затверджено як обов’язкові для всіх рятувальних станцій СРСР.
Далі було опубліковано фундаментальні праці: «Підйомні канати з погляду їхньої безпеки» (1928 рік), проєкт глави V «Правила безпеки під час гірничих робіт» тощо.
О.М. Динник також звернув увагу на можливість резонансу в підйомих установках із біциліндроконічними барабанами, що виникають за статичних і динамічних навантажень на канати.
Наприклад, у своїй статті «Про динамічні напруги в підйомних канатах» (1916 рік) Олександр Миколайович зазначав, що визначення динамічних напруг у канаті засноване на розгляді тих пружних хвиль, які виникають у канаті під час раптової зупинки його руху.
На підставі виконаних досліджень академік О.М. Динник запропонував формулу визначення напружень у канаті, яка лишається актуальною і в наш час.
Саме зважаючи на фундаментальні дослідження академіка О.М. Динника розроблено основні положення «Правил безпеки гірничих робіт щодо підйомних канатів та методів їх випробування», які є базовими у сучасних Правилах безпеки гірничих робіт. Це:
Розрахунок запасу міцності. Слід вибирати канати з коефіцієнтом запасу міцності (зазвичай 𝑘 ≥ 6÷9 для людей, залежно від глибини), що враховує статичні, динамічні навантаження та вигин.
Динамічні навантаження. О.М. Динник запропонував враховувати сили інерції під час пуску та гальмування, що критично для розрахунку максимального натягу.
Методи випробувань. Регламентується регулярна (зазвичай раз на 6 місяців) перевірка канатів, а саме:
– візуальний огляд (виявлення обривів дроту, корозії, зменшення діаметра);
– лабораторні випробування (перевірка зразків каната на розрив і перегин).
Правила безпечної експлуатації:
– заборона на експлуатацію при критичному зниженні діаметра або збільшенні кількості обірваних дротів;
– обов’язкове мастило канату для запобігання корозії.
Ці методи випробувань і норми безпеки, розроблені О.М. Динником, забезпечують безпечність гірничих робіт і сьогодні.
Отже, академікові О.М. Диннику та його науковій школі належать основні теоретичні дослідження підйомних канатів, а сам Олександр Миколайович є загальновизнаним світовим авторитетом.
1925 року в Гірничому журналі вийшла стаття О.М. Динника «Причини викривлення бурових свердловин під час обертального буріння», яка розкрила багатогранність інтересів Олександра Миколайовича у «гірському мистецтві» та започаткувала цілий напрям у тематиці подальших досліджень О.М. Динника. У цій статті автор з’ясовує основні причини викривлення свердловин і умови, за яких свердловина лишатиметься вертикальною.
При цьому було досліджено два випадки:
1) штанга обертається так повільно, що її кутовою швидкістю можна знехтувати (статична теорія);
2) обертанням нехтувати не можна (динамічна теорія).
Автор довів: щоб уникнути відхилення свердловини, необхідно, аби момент, який крутить бурову штангу верстатом, обов’язково був меншим за критичний.
Радикальне рішення – встановити двигун біля вибою так, щоби він обертав бур, а самі штанги щоби були нерухомі.
Висновок, зроблений О.М. Динником сто років тому, в наш час реалізовано у занурювальних пневмоударниках.
Отже, академік О.М. Динник сто років тому передбачив і обґрунтував появу сучасних технологій буріння.
Наукова робота вченого припала на період, коли технічні науки переорієнтовувалися з емпіричних підходів на строгі математично обґрунтовані методи.
О.М. Динник довгий час завідував відділом теорії пружності Інституту гірничої механіки АН УРСР, що значною мірою зумовило напрям його основної наукової діяльності.
Серед вагомих досягнень ученого в гірничій справі наукова спільнота особливо відзначає фундаментальні дослідження теорії пружності анізотропного гірського середовища. Саме для розв’язання цієї проблеми Олександр Миколайович розробив наближені методи розв’язання задач теорії пружності й створив наукову школу в галузі теорії пружності, якою керував протягом 25 років.
О.М. Динник сформулював один із базових законів гірничої справи, згідно з яким помилки в оцінюванні напружено-деформованого стану гірничого масиву можуть призвести до аварій та обвалів і загрожувати життю шахтарів. Ідеї Олександра Миколайовича, спрямовані на розуміння механічної поведінки гірського середовища під навантаженням, виявилися стратегічно необхідними для розвитку глибоких шахт Криворізького залізорудного басейну.
Науковий світогляд О.М. Динника формувався під впливом класичної механіки, теорії пружності та математичного аналізу. Це визначило його прагнення до створення універсальних моделей деформування матеріалів і структур. Науковець розглядав будь-який матеріальний об’єкт — від конструкції до природного масиву — як механічну систему, що дотримується загальних законів. У гірничій справі такий підхід став революційним, адже довгий час масив гірських порід сприймали як сукупність випадкових геологічних тіл. Завдяки ідеям О.М. Динника гірничий масив почали розглядати як квазісуцільне середовище із власними закономірностями напруженого та деформованого стану.
Розробляючи теорію опору матеріалів і механіки деформованих середовищ, учений приділив особливу увагу задачам концентрації напружень поблизу штучних гірничих виробок різного призначення. У гірничому контексті ці задачі безпосередньо відповідали стволу шахти, штрекам, квершлагам, очисним камерам та іншим виробкам. О.М. Динник показав, що навіть отвори простої геометричної форми породжують зони пікових напружень у кілька разів більших за середні в масиві. Для шахт Кривого Рогу, які вже у середині ХХ століття працювали на глибинах 400–500 м, ці знання стали критично важливими.
У практиці будівництва шахт «Криворізька», «Покровська», «Козацька», «Тернівська», «Ювілейна» теоретичні ідеї О.М. Динника лягли в основу обґрунтування параметрів підготовчих виробок на глибоких горизонтах. Під час проведення квершлагів і штреків на горизонтах 840, 940 та 1040 м значну увагу приділено формі контуру виробок. Аналітичні рішення доводили, що округлі або аркові перерізи зменшують концентрацію напружень у покрівлі та боках, підвищуючи стійкість виробок у складних геомеханічних умовах.
Подальший розвиток теорії О.М. Динника забезпечив наукову базу для аналізу системи «виробка — кріплення — масив» як цілісного механічного комплексу. У Кривбасі, де міцні кварцити сусідять з ослабленими породами та зонами тектонічних порушень, це дало змогу уніфікувати підходи до проєктування кріплень. Теоретичні висновки про взаємодію елементів системи обґрунтували перехід від повністю жорсткого кріплення до комбінованих схем, що поєднували анкерні та рамні конструкції.
На шахтах північного й центрального Кривбасу деформації виробок на горизонтах 900–1100 м у перші місяці експлуатації пояснювали перерозподілом напружень і переходом приконтурної зони з пружного в пружно-пластичний стан. Це змінило підходи до кріплення: замість нарощування жорсткості стали застосовувати кріплення з керованою піддатливістю, здатні працювати разом із масивом і розсіювати напруження.
Концепції О.М. Динника відіграли важливу роль у проєктуванні камерних систем розробки, поширених на шахтах Криворізького басейну. Оцінка стійкості міжкамерних і міжповерхових ціликів ґрунтувалася на уявленнях про напружений стан суцільного тіла з множинними вирізами, що безпосередньо походить із класичної теорії пружності. На шахтах «Козацька» та «Тернівська» ці підходи дали змогу оптимізувати ширину ціликів при переході на великі глибини, що зменшило втрати корисних копалин без зниження рівня безпеки, одночасно забезпечивши прогнозовану роботу несівних зон масиву.
Освоєння дедалі більших глибин поставило перед інженерами нові завдання — забезпечити довгострокову стійкість складних підземних сполучень, насамперед приствольних дворів та інших приствольних камер. Це об’єкти, що концентрують навантаження від численних виробок і експлуатуються десятиліттями. Теоретичні положення О.М. Динника про напружений стан гірничих порід із системами порожнин стали основою для аналізу таких інженерних конструкцій.
На шахтах «Козацька» та «Ювілейна» на горизонтах 900–1000 м було встановлено, що традиційні схеми жорсткого кріплення не завжди забезпечують очікувану довговічність. У світлі механіки суцільних середовищ це пояснювалося накладанням зон концентрації напружень, що виникали довкола ствола, приствольних камер, квершлагів і штреків. Застосування аналітичних моделей дало інженерам змогу обґрунтувати зміну геометрії виробок — збільшення радіусів закруглення, рознесення виробок у просторі та поетапне включення кріплення в роботу, що істотно знизило рівень локального напруження.
Не менш важливою сферою практичного впливу ідей О.М. Динника стало проєктування стволів. Вертикальний ствол становить протяжну круглу порожнину в напруженому масиві, і його стійкість визначається комбінацією гірничого тиску, міцності порід і параметрів кріплення. Розв’язки задач пружності, що розвивались у класичній школі механіки, були безпосередньо використані під час розрахунку стволів на шахтах «Тернівська» та «Криворізька». Особливі труднощі виникали під час проходження стволів крізь зони тектонічних порушень, де властивості порід неоднорідні, а напруження розподіляються асиметрично. Погляди О.М. Динника на аналіз неоднорідних середовищ давали змогу не лише якісно описати, а й кількісно оцінити перехідні зони підвищених напружень і своєчасно скоригувати конструкцію кріплення та схеми посилення.
На окрему увагу заслуговує застосування механічних концепцій О.М. Динника для аналізу стійкості вентиляційних і транспортних виробок, що проходили паралельно до очисних блоків. На «Покровській» та «Козацькій» було неодноразово відзначено, що після відпрацювання очисних блоків напружений стан у штреках змінюється, іноді спричиняючи поступові деформації, які неможливо пояснити лише міцністю порід. У світлі теорії пружності та механіки суцільних середовищ це явище розглядалось як закономірний результат перерозподілу напружень унаслідок збільшення площі порожнин. Такий підхід дав змогу перейти від реактивного ремонту до випереджального підсилення кріплення та локальної зміни трасування виробок на ділянках, де прогнозувалися підвищені ризики.
Подальша інтеграція ідей О.М. Динника у проєктні рішення проявилася в аналізі динамічних ефектів гірничого тиску. Зі збільшенням глибини розробки прояви раптових обвалів і гірничих ударів у Кривбасі ставали дедалі частішими. Хоча О.М. Динник працював у межах класичної теорії пружності, його уявлення про накопичення деформацій і досягнення граничного стану масиву стали методологічною основою для подальших досліджень динамічних явищ. На шахтах «Ювілейна» та «Тернівська» це лягло в основу заходів розвантаження масиву — зміни порядку виконання очисних робіт, розташування камер і облаштування розвантажувальних виробок, що знижували концентрацію напружень у найнебезпечніших ділянках.
Практика застосування камерних систем розробки у Криворізькому басейні ще раз підтвердила актуальність положень О.М. Динника про напружений стан тіл із множинними порожнинами. На горизонтах 800–1100 м розрахунок ширини ціликів уже виконувався з урахуванням не лише статичних параметрів міцності, а й тривалого впливу гірничого тиску в часі. Наукова школа, що розвивалася на базі теорій О.М. Динника, дала змогу інтерпретувати зниження міцності ціликів як закономірний процес накопичення деформацій, що узгоджується з пружно-пластичними моделями матеріалу.
Аналіз практичного досвіду застосування положень О.М. Динника на шахтах Кривбасу переконливо демонструє, що його теорії стали складником інженерного мислення кількох поколінь гірників. Через навчальні програми з опору матеріалів, теорії пружності та механіки підземних споруд його наукові концепції інтегрувались у систему підготовки гірничих інженерів. Випускники цих програм брали безпосередню участь у проєктуванні й експлуатації шахт і фактично переносили теоретичні розрахунки у виробничу практику. Завдяки цьому спадкоємність знань стала основою формування науково обґрунтованого підходу до розробки гірничих систем, який забезпечив поступальний розвиток гірничої галузі Кривого Рогу.
У сучасних умовах надглибоких робіт, коли шахти Кривбасу працюють на горизонтах понад 1400 м, ідеї Олександра Миколайовича Динника не втратили своєї актуальності. Навпаки, вони набули нового змісту завдяки появі числових методів і комп’ютерного моделювання. Аналітичні рішення, сформульовані у працях О.М. Динника, і сьогодні використовуються як базові математичні моделі для перевірки результатів розрахунків напружено-деформованого стану в складних техногенних середовищах. Застосування комп’ютерної геомеханіки не лише підтверджує класичні висновки, а й розширює їх на випадки складної анізотропії, пластичності й нелінійних ефектів.
Ідеї О.М. Динника особливо розвинулись у проєктуванні й гірничих роботах на глибоких горизонтах, де інженери Кривбасу зіткнулися з принципово новими геомеханічними викликами. На глибинах понад 1000 м природний напружений стан масиву вже не був близьким до рівноважного, а будь-яке втручання – у вигляді проходження виробки – спричиняло складні просторові зміни у зоні концентрації напружень. Саме в таких умовах аналітичні уявлення механіки суцільних середовищ, сформульовані О.М. Динником, відіграли визначальну роль у проєктних рішеннях.
Під час проведення головних квершлагів на горизонтах 840, 940 і 1040 м на шахтах «Козацька» та «Криворізька» було з’ясовано, що тріщини у покрівлі й боках виробки із прямокутним чи трапецієподібним перерізом розвивалися вже на ранніх етапах експлуатації. Це пояснювалося високою концентрацією дотичних напружень у зонах різкої зміни кривизни контурів. Інженерні рішення, що спиралися на аналітичні положення О.М. Динника, привели до впровадження склепінчастих і еліптичних перерізів, які забезпечували рівномірніший розподіл навантажень і значно підвищували довговічність виробок.
Подібні підходи застосовувалися при проєктуванні транспортних виробок великого перерізу, необхідних для переміщення руди і матеріалів. На шахтах «Покровська» та «Ювілейна» після переходу на горизонти понад 900 м зростання поперечного перерізу транспортних штреків автоматично посилювало вплив гірничого тиску. Теоретичні положення О.М. Динника про взаємодію підземних порожнин дали змогу розглядати виробки не окремо, а як частину складної системи суміжних вирізів, напруження яких накладаються одне на одне. Це стало основою для коригування відстаней між паралельними виробками й оптимізації їхнього просторового розташування, що безпосередньо вплинуло на підвищення стійкості й економічної ефективності підземної інфраструктури.
У контексті будівництва очисних блоків важливою стала концепція розвитку деформацій у часі. У центральній частині Кривбасу спостерігалося, що навіть у міцних кварцитах після відпрацювання камер ділянки порід демонстрували повільне зближення й осідання. Цей процес не завжди супроводжувався руйнуванням, що з позицій механіки інтерпретується як прояв повзучості та релаксації напружень. Таке трактування, яке повністю узгоджується з теоретичними моделями О.М. Динника, дало змогу перейти від миттєвого аналізу стійкості до довгострокових оцінок, що стали визначальними для камерних систем розробки.
Важливим напрямом застосування концепцій О.М. Динника стали вентиляційні виробки, які на глибоких горизонтах часто проходили в умовах складного та змінного напруженого стану. На шахтах «Тернівська» і «Козацька» вентиляційні штреки, розташовані безпосередньо біля очисних блоків, зазнавали значного впливу в міру просування фронту видобутку. Аналітичні положення механіки суцільних середовищ дали змогу пояснити ці явища як закономірну реакцію масиву на збільшення об’єму підземних порожнин. На практиці це стало підставою для переходу до випереджального посилення кріплення, застосування деформаційного моніторингу й адаптивних схем підтримки, які забезпечили суттєве підвищення надійності та безперебійної роботи вентиляційної мережі.
Значний внесок ідей Олександра Миколайовича Динника проявився у розрахунках і оцінюванні ширини міжкамерних і міжповерхових ціликів. У гірничо-геологічних умовах Криворізького басейну цілики виконують роль несівних елементів, що забезпечують цілісність масиву у зоні вибою. На горизонтах 800–1100 м розрахунки ширини ціликів почали враховувати не лише статику, а й тривалий вплив гірничого тиску з урахуванням накопичення пластичних деформацій. Положення механіки суцільних середовищ, розвинуті на основі ідей О.М. Динника, дали змогу пояснити поступове зниження несівної здатності ціликів як передбачуваний процес еволюції напружено-деформованого стану порід. Це дало інженерам змогу ухвалювати зважені рішення щодо оптимального співвідношення ширини камер і ціликів, що уможливлювало мінімізацію втрат руди без погіршення геомеханічної безпеки.
Розвиток підземних робіт на горизонтах 1135, 1200 м і більше остаточно підтвердив правильність підходів, закладених у працях Олександра Миколайовича Динника. Саме на цих глибинах стало очевидно, що масив гірських порід не є пасивним середовищем, яке просто сприймає зовнішнє навантаження від кріплення, а становить активний і рівноправний елемент системи «масив – виробка – кріплення». Це положення, яке проходить червоною ниткою крізь усю наукову гірничу спадщину О.М. Динника, на практиці проявилось у необхідності враховувати взаємодію елементів системи на стадії проєктування.
Велике значення для практики було надано положенням О.М. Динника щодо впливу граничних умов на напружений стан середовища. У реальних умовах Кривбасу роль граничних умов відігравали не лише контури конкретних виробок, а й сусідні відпрацьовані камери, а також послідовність очисних робіт. На шахті «Козацька» при формуванні системи камер на горизонті 1040 м було з’ясовано, що зміна порядку відпрацювання суттєво впливає на поведінку міжкамерних ціликів і розвиток деформацій у прилеглих виробках. Це повністю узгоджується з принципом суперпозиції напружених станів, що є одним із ключових положень механіки суцільних середовищ, розвиненої Олександром Миколайовичем.
Застосування цих положень на практиці дало змогу оптимізувати послідовність очисних робіт — спершу відпрацьовували камери, розташовані у зонах найвищого можливого напруження, що сприяло розвантаженню масиву та зниженню ризику раптових обвалів у наступних блоках. Це зменшило аварійність, стабілізувало роботу ціликів та істотно подовжило експлуатаційний ресурс виробок.
Не менш показовими, з погляду реалізації теоретичних положень О.М. Динника, є приклади застосування його ідей для аналізу роботи похилих і вертикальних виробок — стволів і сліпих підйомів. У центральній частині Кривбасу, де гірські породи характеризуються значною тріщинуватістю, неоднорідністю й анізотропією механічних властивостей, традиційні розрахункові схеми часто давали суперечливі результати. Узагальнення виробничих спостережень у поєднанні з аналітичними моделями, побудованими на основі механіки пружного та пружно-пластичного середовищ, дало змогу доволі точно прогнозувати деформації кріплення стволів і вибирати раціональні рішення щодо його підсилення.
Ідеї О.М. Динника набули особливого значення у формуванні сучасних підходів до моніторингу напружено-деформованого стану масиву. Хоча під час життя вченого інструментальні можливості були обмежені, його теоретичні висновки створили методологічну базу для розвитку сучасних геомеханічних систем контролю. На глибоких горизонтах шахт Кривбасу сьогодні активно застосовуються методики спостереження за деформаціями контуру виробок, конвергенцією бокових поверхонь, осіданням покрівлі, а також вимірювання напружень у кріпленні. Отримані дані інтерпретуються саме у руслі поняття еволюції напружено-деформованого стану, що є продовженням наукової школи О.М. Динника.
У ширшому науковому контексті спадщина Олександра Миколайовича вийшла далеко за межі окремих інженерних рішень. Його праці сформували нову культуру технічного мислення, в межах якої кожна виробка розглядається не як ізольований об’єкт, а як частина складної геомеханічної системи. Поведінку цієї системи визначають закони механіки, і зміна одного її елементу неминуче спричиняє реакцію всієї структури. Такий погляд дав змогу інженерам Кривбасу ефективно освоїти великі глибини, які ще кілька десятиліть тому вважалися граничними для підземного видобутку.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що внесок Олександра Миколайовича Динника у розвиток механіки суцільних середовищ і теорії пружності став фундаментом сучасної геомеханіки підземних споруд. Його ідеї, трансформовані та доповнені досвідом кількох поколінь інженерів-практиків, всебічно втілено у проєктуванні, будівництві й експлуатації підземних виробок на українських шахтах. Саме поєднання строгих теоретичних принципів і їхньої практичної апробації на складних гірничо-геологічних об’єктах зробило безпечними й ефективними гірничі роботи на надглибоких горизонтах. Це найкраще підтвердження актуальності й життєздатності наукової спадщини Олександра Миколайовича Динника та її значущості для сучасної інженерної практики».
Далі академік Володимир Назаренко ознайомив учасників засідання з особовою справою академіка Олександра Динника, розкривши одну із граней діяльності цього науковця – його співпрацю з Інститутом механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України, який у ті часи називався Інститутом будівельної механіки:
«На жаль, Олександр Миколайович працював в Інституті механіки зовсім недовго – всього два останні роки свого життя, коли уже важко хворів. Він очолював відділ теорії пружності Інституту. До цього брав участь у житті Інституту як член вченої ради Інституту будівельної механіки, а згодом – як член розширеного складу вченої ради з правом захисту докторських дисертацій.
Але вплив О.М. Динника на подальший розвиток Інституту і на формування нових наукових напрямів виявився несподівано дуже значним – через його учнів, насамперед академіка Гурія Миколайовича Савіна, 120-річчя якого відзначатимемо наступного року, а далі вже і через цілу плеяду учнів Гурія Миколайовича, насамперед видатного вченого і багаторічного директора Інституту академіка Олександра Миколайовича Гузя.
Постать Олександра Миколайовича Динника за науковими досягненнями і як організатора науки співставна, на мій погляд, із постаттю фундатора й першого директора Інституту механіки – академіка Степана Прокоповича Тимошенка. Але він, на відміну від Степана Прокоповича, кажучи сучасним сленгом, менш «пропіарений», тож, гадаю, не зайвим буде і далі популяризувати постать цього видатного вченого-механіка та його наукових здобутків – так, як це робить новий бібліографічний довідник.
У Національній академії наук України НАН України було засновано, зокрема і з ініціативи академіка Г.М. Савіна, премію ім. О.М. Динника, першим лауреатом якої став саме Гурій Миколайович. Минув час, і перший цьогорічний номер міжнародного журналу «Прикладна механіка» (він уже підготовлений до друку) присвячено саме Олександрові Миколайовичу Диннику – у виданні вміщено статтю про нього та статті лауреатів премії ім. О.М. Динника різних років. Такий випуск журналу, де зібрано нові статті виключно лауреатів однієї премії (як авторів або співавторів статей), як мені відомо, не має аналогів.
Від О.М. Динника в Інституті механіки залишилась його особова справа (почата у липні 1948 року, закінчена у вересні 1950 року) – з приміткою «зберігати постійно». Сама справа і документи у ній – на жаль, здебільшого російською мовою, що було звичним у ті часи.
Тут є документи, заповнені О.М. Динником власноруч (чорнильною ручкою) або надруковані на друкарський машинці – для молоді це незвичний дотик тих далеких уже часів. Із «Личного листка по учету кадров» («Особового листка з обліку кадрів») дуже несподівано дізнатися, що вчений такого рангу, який посідав високе становище в Академії наук, був безпартійним (і це за часів Сталіна). О.М. Динник ідентифікував себе як українець. Незвична й назва місця його народження – «Ставрополь-Кавказский» («Ставрополь-Кавказький»): так до 1935 року звався Ставрополь. Усе дуже стисло: відомості про роботу – аж чотири записи. Участь у виборних органах. Володіння французькою, англійською, німецькою мовами. Нагороди. Домашня адреса з п’ятизначним номером телефону.
Доторкнімося до тих часів і просто передивімося документи особової справи.
Список друкованих праць (після Жовтневої революції – сьогодні це наче після здобуття Незалежності). Підтвердження вченого ступеня доктора технічних наук (українською!). Призначена О.М. Диннику копія про відрядження Г.М. Савіна до Дніпра (українською).
Документ про висунення кандидатури О.М. Динника на сталінську премію. Копія диплома доктора наук. Висунення у дійсні члени АН СРСР за спеціальністю «Теорія пружності». Копія Постанови про обрання дійсним членом АН СРСР. Характеристика. Короткі біографічні відомості. Картка наукового співробітника. Витяг із наказу про переведення на посаду завідувача відділу теорії пружності Інституту будівельної механіки. Довідка про роботу в Дніпропетровському гірничому інституті. Характеристика.
І некролог…
Інститут механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України має вже майже 110-річну історію, і за ці роки там працювало дуже багато видатних учених-механікі. Але на згадку про них встановлено не так уже й багато меморіальних дошок. Гадаю, постать Олександра Миколайовича Динника на це заслуговує, і інститут докладе зусиль, щоб на своєму фасаді вшанувати О.М. Динника пам’ятною дошкою».
ПЕРЕГЛЯНУТИ ОСОБОВУ СПРАВУ АКАДЕМІКА ОЛЕКСАНДРА ДИННИКА
Далі виконувач обов’язків директора Інституту архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського доктор історичних наук Андрій Шаповал представив біобібліографічний довідник «Академік Олександр Миколайович Динник: український вчений-механік і організатор науки (1876–1950)».
«Персональний біобібліографічний довідник «Академік Олександр Миколайович Динник: український вчений-механік і організатор науки (1876–1950)» було підготовлено під егідою Національної академії наук України, Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та Національного комітету України з теоретичної і прикладної механіки, – зауважив доповідач. – Ініціював підготовку ювілейного видання академік НАН України Вячеслав Леонідович Богданов, який виступив також як відповідальний редактор і співавтор довідника. До складу авторського колективу видання увійшли й працівники Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, зокрема очільник Інституту архівознавства доктор історичних наук Андрій Іванович Шаповал, наукові співробітники Бібліотеки Павло Михайлович Штих і Наталія Миколаївна Носкіна та директор Державного архіву міста Києва кандидат історичних наук Іван Миколайович Кісіль.
Автори видання ставили за мету виявити й опрацювати якомога ширший і повніший комплекс архівних, бібліографічних, епістолярних, мемуарних і електронних джерел із життя, діяльності та наукової творчості Олександра Динника. Реконструювати на основі їхнього аналізу життєвий шлях ученого, визначити роль і значення його наукової творчості, розкрити багатогранну діяльність науковця, максимально окреслити і представити науковій громадськості коло українських та іноземних учених, з якими Олександр Динник науково співпрацював і підтримував професійні та дружні взаємини. А також ввести до наукового й соціально-культурного обігу раніше не відомі документи, уточнити і доповнити бібліографію та персоналію О.М. Динника.
Постать Олександра Динника та його творча наукова спадщина завжди викликали великий інтерес у дослідників наукової біографії вченого й істориків науки. Особливо корисними для підготовки ювілейного довідника стали праці учнів О.М. Динника та його послідовників, а саме: Валентини Володимирівни Георгієвської, Надії Петрівни Гришкової, Олександра Миколайовича Гузя, Всеволода Арутюновича Лазаряна, Олександра Михайловича Пенькова, Тетяни Василівни Путяти, Гурія Миколайовича Савіна й інших, у дослідженнях яких велику увагу приділено висвітленню життя вченого й аналізу його наукового доробку.
Персональний біобібліографічний довідник, присвячений академіку О.М. Диннику, містить титул, зміст і розширену анотацію українською і англійською мовами.
Структурно довідник складається зі вступу і таких семи розділів:
Розділ 1. Нарис життя та діяльності О. М. Динника. Вшанування його пам’яті.
Розділ 2. Основні дати життя та діяльності О. М. Динника.
Розділ 3. Лауреати премії імені О. М. Динника.
Розділ 4. Маловідомі праці О. М. Динника.
Розділ 5. Бібліографія праць О. М. Динника.
Розділ 6. Архівні джерела та література про життя та діяльність О. М. Динника.
Розділ 7. Архівні фотодокументи, цифрові копії.
Запорукою правдивого відображення життєвого та творчого шляху Олександра Миколайовича Динника став великий комплекс джерел, який представлено у 6-му розділі довідника «Архівні джерела та література про життя та діяльність О. М. Динника», що містить 94 позиції.
Варто наголосити, що вперше під час підготовки видання про Олександра Миколайовича Динника використано такий широкий масив архівних документів, значну частину яких, знов-таки, вперше введено до наукового та соціально-культурного обігу. До комплексу архівних джерел увійшли біографічні документи і документи з професійної діяльності науковця, які вміщено в особових справах Олександра Динника, що зберігаються в Архіві Президії Національної академії наук України й Архіві Інституту механіки ім. С. П. Тимошенка НАН України.
Значущими для видання стали документи про навчання і перші роки професійної, наукової та педагогічної діяльності Олександра Динника, що відклались у Державному архіві міста Києва. Це справа про присудження й видачу студентові Київського університету Олександрові Диннику премії імені М.І. Пирогова у фонді №16 «Київський університет Св. Володимира», а також справа про службу молодшого лаборанта при кафедрі фізики в Київському політехнічному інституті Олександра Миколайовича Динника за 1899–1912 роки з фонду №18 «Київський політехнічний інститут». В останній, зокрема, відклалися такі цінні документи, як:
- перша відома нам автобіографія Олександра Динника від 24 липня 1899 року;
- диплом про закінчення Університету Св. Володимира в Києві від 18 червня 1899 року;
- клопотання професора Георгія Георгійовича Де-Метца про призначення О.М. Динника старшим лаборантом кафедри фізики КПІ від 10 грудня 1900 року;
- грамота про нагородження О.М. Динника орденом св. Станіслава третього ступеня від 30 червня 1906 року;
- заява декана механічного відділення КПІ Олександра Олександровича Радціга з пропозицією О.М. Диннику відповідно до рапорту професора Степана Прокоповича Тимошенка розпочати роботу в лабораторії кафедри опору матеріалів КПІ від 2 листопада 1907 року;
- повідомлення про призначення Олександра Миколайовича викладачем опору матеріалів і механіки в КПІ від 15 січня 1910 року;
- формулярний список О.М. Динника як викладача опору матеріалів і механіки КПІ тощо.
У справах можна знайти і документи з відомостями, що стосуються приватного та сімейного життя вченого. Наприклад, відклалося прохання, подане лаборантом Олександром Динником ректорові КПІ Віктору Львовичу Кирпичову про дозвіл вступити в законний шлюб з дівицею Юлією Фібер від 20 квітня 1901 року.
Важливими для підготовки видання стали документи, що зберігаються в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, де сформовано та науково описано особовий фонд академіка Олександра Миколайовича Динника за №85, в якому представлено наукові публікації вченого, список його друкованих праць, дослідження про науковця та фотодокументи.
Принагідно зазначу, що в Інституті архівознавства, який виконує функцію головного архівного підрозділу в системі установ Національної академії наук України і де зберігається наукова архівна спадщина видатних учених України, станом на 1 січня 2026 року сформовано 498 архівних фондів і архівних колекцій, зокрема 478 фондів особового походження провідних українських учених.
В Інституті архівознавства відклались особові фонди й видатних українських учених-механіків. Наприклад, крім уже названого особового архіву Олександра Динника, в Інституті зберігаються фонди таких визначних механіків, як Федір Павлович Бєлянкін, Микола Олександрович Кільчевський, Анатолій Дмитрович Коваленко, Сергій Миколайович Кожевников, Віктор Олімпанович Кононенко, Микола Васильович Корноухов, Олександр Сергійович Космодаміанський, Пантелеймон Степанович Кучеров, Анатолій Олексійович Лебедєв, Георгій Степанович Писаренко, Ярослав Степанович Підстригач, Гурій Миколайович Савін, Сергій Володимирович Серенсен, Михайло Михайлович Федоров та інших.
Під час підготовки довідника, присвяченого Олександрові Диннику, було використано документи із низки особових архівів провідних українських учених, що зберігаються в Інституті архівознавства. Зокрема, фотодокументи із зображенням Олександра Динника з фондів академіків Олександра Олександровича Богомольця, Миколи Васильовича Корноухова, Володимира Борисовича Порфир’єва. Особливу увагу приділено аналізу епістолярної спадщини Олександра Динника, що відклалася в особових архівах академіків Олександра Васильовича Фоміна, Гурія Миколайовича Савіна та Михайла Михайловича Федорова.
Наприклад, багато важливих відомостей і цікавої інформації містить листування Олександра Динника з ученим, фахівцем у галузі гірничої механіки академіком Михайлом Федоровим у 1920-х – 1930-х роках. Науковці підтримували професійні та товариські взаємини ще з 1910-х років, коли обидва працювали у Катеринославському гірничому інституті. Із контексту цих листів можна дізнатися, що Олександр Динник підтримував зв’язки і листувався зі Степаном Прокоповичем Тимошенком, який, перебуваючи в еміграції, надсилав до Дніпропетровська свої видані за кордоном наукові праці, що були цікавими для багатьох українських учених, зокрема й Михайла Федорова.
Як засвідчують листи, Олександр Динник після обрання дійсним членом Всеукраїнської академії наук у 1929 році мав намір цілковито зосередитися на науковій роботі, для чого на початку 1930-х років планував переїхати із Дніпропетровська до Києва. У цьому його підтримував Михайло Федоров, який високо оцінював наукові й організаторські здібності Олександра Миколайовича. Після смерті очільника Інституту будівельної механіки ВУАН (нині – Інститут механіки імені С.П. Тимошенка НАН України) академіка Костянтина Костянтиновича Симінського у 1932 році Михайло Федоров рекомендував керівництву ВУАН запропонувати посаду директора Інституту саме Диннику. Проте з певних причин, зокрема через хворобу Олександра Миколайовича та відсутність на той час службового житла у Києві, ці плани не вдалося реалізувати, тож Динник постійно мешкав і працював у Києві від 1944 року.
Найцікавіші архівні документи, які стосуються Олександра Динника, репрезентовано у сьомому розділі довідника «Архівні фотодокументи, цифрові копії», що дало змогу проілюструвати життєвий і творчий шлях ученого, а також збагатити і прикрасити ювілейне видання.
Новинкою у підготовці довідника про Олександра Динника стало використання науково-популярних і публіцистичних праць ученого мемуарного характеру як джерел видання. Працівники Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського виконали копітку пошукову роботу, щоб знайти у періодичній пресі статті Олександра Динника, які досі не було представлено в жодній бібліографії праць науковця. Це, зокрема, такі опубліковані у дніпропетровській періодиці розвідки О.М. Динника, як: «Центральній бібліотеці потрібні чужоземні журнали», «Чи готова катедра опору матеріалів до початку року», «Про друкування курсів механіки», «Із історії механічної лабораторії» та інші.
Хочу навести невеликий уривок із праці Олександра Миколайовича «Із історії механічної лабораторії», що яскраво ілюструє, в яких непростих умовах доводилося працювати українським вченим у 1920-ті роки, та відгукується у нашому непростому сьогоденні. Вчений, серед іншого, писав: «Пригадую умови роботи. Лабораторія не опалюється, у кімнаті стоїть градусів 10 морозу, у нас тривають випробування канатів. У сусідній кімнатці живе сторож, там топиться піч. Ми по черзі працюємо хвилин 10–15, а потім теж по черзі йдемо в цю кімнату, знімаємо черевики, відігріваємо ноги і самі відігріваємось біля гарячої печі». Як відомо, О.М. Динник одним із перших дослідив динаміку шахтних підйомних канатів, а лабораторія під керівництвом Олександра Миколайовича спершу в Дніпропетровському гірничому інституті, а згодом в Дніпропетровському металургійному інституті перетворилася на потужний центр науково-дослідних і експериментальних робіт, які виконувалися для підприємств Дніпропетровська, Запоріжжя, Кривого Рогу, Харкова, Донбасу й інших промислових регіонів.
Виявлені публікації Олександра Динника сприяли створенню четвертого розділу ювілейного видання «Маловідомі праці О. М. Динника», в якому представлено науково-популярні та мемуарні розвідки вченого, опубліковані у «Вістях Всеукраїнської академії наук», всесоюзному журналі «За промислові кадри» та періодичній пресі Дніпропетровська.
Результати пошуків публікацій Олександра Динника дали змогу уточнити і суттєво розширити «Бібліографію праць О. М. Динника», яка увійшла до п’ятого розділу персонального біобібліографічного довідника. Нині бібліографія праць Олександра Миколайовича Динника налічує двісті сорок одну позицію.
Великий та різноманітний комплекс архівних і бібліографічних джерел дав змогу підготувати ґрунтовний нарис життя і діяльності Олександра Динника, уточнити й конкретизувати основні етапи і дати його життєвого та творчого шляху.
Зокрема, у виданні всебічно відображено активну науково-організаційну діяльність О.М. Динника в межах роботи української Академії наук. Джерельним підґрунтям для реконструкції академічної діяльності О.М. Динника стали виявлені й археографічно опрацьовані документи, що увійшли до збірників документів і матеріалів з історії НАН України, підготовлених Інститутом архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
У довіднику висвітлено результативну діяльність Олександра Миколайовича на чолі Відділу технічних наук, Відділу фізико-хімічних і математичних наук, як члена Президії Академії наук; розкрито його продуктивну роботу в таких науково-дослідних установах Академії, як Інститут гірничої механіки, Інститут чорної металургії, Інститут будівельної механіки.
Слід наголосити, що особливо напруженим у професійній та науковій діяльності Олександра Динника став період Другої світової війни, під час якого вчений входив до складу Комісії при Академії наук з відновлення в Україні зруйнованих ворогом міст та підприємств. Вагомим був його внесок у розроблення й реалізацію генерального плану відбудови Донбасу.
Отже, персональний біобібліографічний довідник «Академік Олександр Миколайович Динник: український вчений-механік і організатор науки (1876–1950)» є комплексним і на сьогодні найповнішим відображенням життя, багатогранної діяльності та творчості Олександра Динника. Вважаємо, що ювілейне видання є вагомим внеском у вшанування пам’яті видатного українського вченого та сприятиме популяризації його видатних наукових досягнень».
ПЕРЕГЛЯНУТИ БІОБІБЛІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК
Заступник академіка-секретаря Відділення механіки і машинознавства НАН України, директор Інституту проблем міцності ім. Г.С. Писаренка НАН України член-кореспондент НАН України Олександр Чирков у своєму виступі зосередився на одній із фундаментальних задач геомеханіки, розв’язок якої свого часу запропонував академік Олександр Динник:
«Ця задача стосується визначення розподілу напружень і деформацій у непорушеному гірському масиві. Її розв’язок заслуговує на окрему увагу, оскільки широко застосовується для аналізу важливого класу науково-прикладних задач гірничої механіки. Зокрема, він використовується для математичного моделювання полів напружень, деформацій і переміщень навколо гірничих виробок підземних шахт, елементів кріплення та їхньої взаємодії з гірським масивом, а також тунелів метрополітену й інших підземних споруд.
Отже, перше припущення, прийняте О.М. Динником у запропонованому ним розв’язку, полягає у використанні пружної ізотропної моделі суцільного середовища для визначення напружено-деформованого стану непорушеного гірського масиву. З математичного погляду, гірський масив у розв’язку Динника моделюється як важкий напівнескінченний простір, що перебуває в умовах об’ємного стиску. При цьому кожен елементарний об’єм середовища зазнає дії масової об’ємної сили, густина якої визначається власною вагою та глибиною залягання вище розташованих гірських порід.
Наступне суттєве припущення у розв’язку Динника полягає в тому, що поперечні деформації елементарного об’єму непорушеного гірського масиву відсутні, тобто вважаються рівними нулю. Зазначена гіпотеза випливає з фізичних міркувань, оскільки елементарні об’єми непорушеного масиву перебувають в однаковому напружено-деформованому стані.
Виходячи з наведених припущень, Динник отримав розв’язок, у якому вертикальне стискальне напруження відповідає тиску гірських порід, що залягають на заданій глибині від поверхні, а поперечні стискальні напруження визначаються за допомогою так званого коефіцієнта бокового тиску. Цей коефіцієнт зазвичай називають коефіцієнтом бокового тиску за розв’язком Динника. Отже, поперечні стискальні напруження за розв’язком Динника менші за вертикальний тиск, а значення коефіцієнта бокового тиску залежить від коефіцієнта Пуассона гірських порід і визначається в межах від 0,2 до 0,4. Отож, розв’язок Динника свідчить про те, що елементарний об’єм непорушеного гірського масиву перебуває в умовах неоднорідного об’ємного стиску.
У подальших узагальненнях розв’язку Динника враховано вплив температури на напружено-деформований стан непорушеного гірського масиву. Для глибоких гірничих виробок цей чинник є суттєвим, оскільки з глибиною температура масиву зростає, що призводить до виникнення додаткових температурних напружень. За сучасних умов розміщення виробок на глибинах 1000–1500 м і більше температурний внесок стає істотним і має враховуватися в межах термомеханічного аналізу. Урахування температурного чинника зумовлює збільшення вертикального тиску та коефіцієнта бокового тиску в гірському масиві.
Отже, розв’язок Динника про розподіл напружень у непорушеному гірському масиві є базовим елементом математичного моделювання задач гірничої геомеханіки. Він забезпечує теоретичну основу для аналізу напружено-деформованого стану в околі гірничих виробок, оцінювання їхньої стійкості й обґрунтованого вибору методів керування гірським тиском і кріплення. Математично строгий і фізично обґрунтований у межах механіки суцільного середовища, цей розв’язок залишається фундаментом для сучасних аналітичних і наближених методів дослідження геомеханічних задач».
«Ми почули багато теплих слів і спогадів про академіка Олександра Миколайовича Динника, вкотре впевнилися, що надзвичайні здібності організатора науки, далекоглядність ученого та педагога назавжди залишать його ім’я в пам’яті людства і слугуватимуть взірцем самовідданого служіння науці, державі, суспільству», – підсумував академік-секретар Відділення механіки і машинознавства НАН України, виконувач обов’язків директора Інституту механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України академік Володимир Назаренко і на завершення ювілейного засідання подякував доповідачам за цікаві виступи, а учасникам – за увагу до зборів і побажав усім миру, щастя, доброго здоров’я та творчих успіхів.
За інформацією Відділення механіки і машинознавства НАН України,
Інституту механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України,
Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського
й Інституту проблем міцності ім. Г.С. Писаренка НАН України
Фото: пресслужба НАН України
