Математики і зоологи, хіміки і матеріалознавці, історики й астрономи – життя кожного та кожної з цих українських учених назавжди змінилося 24 лютого 2022 року. Вже п’ятий рік вони у надскладних умовах продовжують свої дослідження. Публікуємо уривки з виданої нещодавно в Академії книжки «Люди науки. Розмови з українськими вченими», в яких науковці НАН України розповідають, як вони живуть і працюють, відколи почалося повномасштабне російське вторгнення.
* * *
Ярослав Шуба, академік НАН України, завідувач відділу нервово-м’язової фізіології Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України:
«Робити науку в Україні ніколи не було легко. Однак після повномасштабного вторгнення це стало ще важче. Найбільше, звичайно, постраждали наукові центри, які опинилися поблизу бойових дій. Там ідеться про фізичне виживання, прямі матеріальні збитки і втрати життів. У центральних же і західних регіонах найбільші проблеми постали у кадровому потенціалі. Не узагальнюватиму, але мої особисті спостереження вказують на те, що відбувся значний відтік молодих вчених-жінок за кордон, а молоді науковці-чоловіки замість зосередження на науковому пошуку почали більше перейматися питаннями підробітку на стороні й уникнення зустрічей із ТЦК. Не сприяють роботі й постійні повітряні тривоги. Це, звичайно, не могло не позначитися негативно на продуктивності наукових досліджень. Наш відділ теж зазнав прямих людських втрат. У боях на Харківщині героїчно загинув один із найперспективніших наших молодих науковців – кандидат біологічних наук Біжан Шаропов, який з перших же днів війни записався добровольцем у ЗСУ. Нам довелося по крихтах збирати його дані, щоб продовжити дослідження, в яких він був задіяний. І треба сказати, що ця праця не виявилася марною. На основі результатів, які він отримав, а ми доповнили, нам вдалось опублікувати статтю в одному з найстаріших і найпрестижніших журналів фізіологічного профілю “The Journal of Physiology” (Лондон). Ця стаття стала достойним увічненням пам’яті про Біжана, оскільки, крім того, що він був у ній першим автором, вона ще й містила його портрет у військовому спорядженні та коротку біографічну довідку. Завдяки їй про громадянський подвиг Біжана, за який його посмертно удостоїли звання Героя України, дізналася вся світова наукова спільнота. Незважаючи на всі труднощі, які принесла з собою війна, ми намагаємося підтримувати дослідження на такому рівні, щоб їхні результати були гідними публікації у найкращих міжнародних журналах. Віримо, що після закінчення війни українська наука подолає всі колишні негаразди і стане вагомим гравцем світової науки».
Олеся Гаврилюк, доктор філософії у галузі біології, науковий співробітник відділу біології екстремофільних мікроорганізмів Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України, голова Ради молодих вчених цього Інституту:
«Повномасштабне російське вторгнення поділило моє життя і роботу на «до» і «після». У перші місяці наукова діяльність опинилася під прямим тиском війни: постійні повітряні тривоги, емоційне виснаження, робота під звуки обстрілів, тривалі знеструмлення, перебої з інтернетом і обмежений доступ до лабораторій. Експерименти зривалися через блекаути, дані доводилося рятувати на кількох носіях, а рукописи готувати в укриттях чи при світлі від генератора. Це був період хаосу, невизначеності та відчуття, що професійне життя завмерло між обстрілами.
Попри все, у листопаді 2022 року я захистила дисертацію — під сирени, зі зникненням зв’язку й електрики. Один з опонентів зміг долучитися лише телефоном, адже в Одесі саме зранку тривав обстріл і не було ні світла, ні інтернету. Однак захист завершився успішно. Це стало свідченням того, як українська наукова спільнота намагалася тримати роботу навіть у темряві й нестабільності. Після захисту знову довелося відбудовувати робочий ритм: планування велося між відключеннями, а частину завдань переносили у дистанційний формат.
Приблизно за рік після початку війни настала вимушена адаптація. Хай як це дивно прозвучить, з’явилася здатність працювати в нових умовах: заздалегідь готувати резервні графіки, оптимізувати процедури, переносити роботу на ті години, коли була електрика. Наукова активність поступово відновилась: я почала подавати заявки на гранти, проходити короткотермінові стажування, продовжила участь у наукових проєктах. Велику роль відіграла підтримка міжнародних спільнот, зокрема програм FEBS, FEMS та інших ініціатив, що допомагали українським дослідникам зберегти доступ до обладнання, відвідувати наукові події та не випадати з глобального наукового середовища. З’явилися спеціальні гранти, спрямовані саме на підтримку українських науковців, і можливостей значно побільшало, що додатково мотивувало активно використовувати їх. Саме так я отримала перший контракт за кордоном — як запрошена дослідниця в межах університетської програми прихистку в Іспанії (це ініціатива Міністерства університетів Іспанії спільно з CRUE (Конференцією ректорів іспанських університетів), у межах якої університети надавали тимчасові позиції та підтримку українським науковцям під час війни). Згодом я стала частиною наукової групи, про що ми вже говорили.
Утім, війна й досі має свою ціну. Виконуючи науковий проєкт за кордоном, я не можу часто бачити близьких: поїздки додому виснажливі емоційно та фізично, супроводжуються тривогою і постійним відчуттям нестабільності. Балансування між двома країнами — робочою та рідною — додає додаткового психологічного навантаження. Попри це наукова траєкторія не перервалась: участь у спільних дослідженнях, подання грантових заявок, поїздки на конференції та конгреси разом із колегами, розвиток міжнародної співпраці й збереження української наукової присутності стали відповіддю на виклики війни.
Війна залишається трагедією, що впливає на кожен аспект життя. Але водночас вона загострила розуміння важливості науки, її стійкості та здатності вистояти навіть у найскладніших умовах. Ми живемо й працюємо настільки добре, наскільки дозволяє реальність, і поступово вибудовуємо професійний шлях, який веде до відновлення не лише власної кар’єри, а й країни загалом».
Сергій Костерін, академік НАН України, заступник директора з наукової роботи Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України, завідувач відділу біохімії м’язів цього Інституту:
«Звісно, війна торкнулася всіх… І науковців теж. Невимовно шкода людей, які загинули на фронті і внаслідок підступних обстрілів наших мирних міст і сіл. На жаль, втрати є і в НАН України. Вічна пам’ять студентам, аспірантам, викладачам, ученим, яких уже немає з нами… Ми з професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрієм Прилуцьким присвятили їм університетський підручник «Комп’ютерне моделювання в біології», який вийшов 2024 року.
Але ми всі і за таких умов намагаємося працювати, хай там що. Буває, під час повітряних тривог і обстрілів ракетами та дронами пишу наукові статті або обмірковую експериментальні результати, одержані в нашому відділі. І, знаєте, мені видається, що навіть у такій екстремальній ситуації творча робота захищає від психологічних перевантажень, відновлює душевну рівновагу, підживлює оптимізм.
В Інституті біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України, як і в інших установах Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України, і в Академії загалом, розвиваються біомедичні дослідження. Науковці створюють тестери, вакцини, засоби боротьби з хворобами. Зараз це дуже важливо. І прогрес у цьому напрямі є, є перспективи впровадження розробок. Наприклад, кровоспинних препаратів, над якими працюють у нашому Інституті.
Якби не Наука і Мистецтво, не дорогі моєму серцю люди, яких я люблю і поважаю — близькі, друзі, колеги, — якби не моя Віра у щасливе майбутнє України — було б важко…
Я вірю в майбутнє України. Буде і на нашій вулиці свято!»
Максим Юрженко, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу зварювання пластмас Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН України:
«24 лютого 2022 року життя відділу зварювання пластмас, як і всіх інших підрозділів та інституту загалом, змінилося. Вже о сьомій годині ранку всіх працівників перевели на дистанційний режим із вірогідністю подальшої евакуації. Я вийшов на роботу, аби прийняти екстрені розпорядження керівництва інституту, яке прибуло на робочі місця в повному складі й ухвалювало непрості рішення, а також перевірити, чи в приміщеннях відділу вимкнені всі прилади, і заглушити все наукове обладнання. У наступні тижні події розвивалися стрімко.
Наш відділ провадить широку міжнародну діяльність, і я вдячний нашим іноземним партнерам, передусім польському Центру полімерних та вуглецевих матеріалів Польської академії наук, де розміщено нашу спільну міжнародну польсько-українську лабораторію ADPOLCOM, румунському Інституту макромолекулярної хімії Петру Поні Румунської академії наук, французькому Інституту INSA@Lyon1, які нас підтримали, запропонували працівникам відділу переїзд, забезпечення житлом і роботою. Щоби зберегти кадровий потенціал відділу і гарантувати безперервність наукових досліджень, я відрядив молодих кандидатів наук на стажування до наших партнерів у Польщі та США. Перші четверо фахівців вирушили за кордон уже на початку березня. До речі, ця стратегія цілком виправдала себе.
Ті ж працівники, які лишилися в Україні, у наступні кілька місяців працювали дистанційно. Восени 2022 року, коли ЗСУ відтіснили армію окупантів і ситуація у Києві, умовно кажучи, стабілізувалася, колеги почали приходити в інститут, адже за час дистанційної роботи всі раніше отримані результати досліджень уже було проаналізовано й описано, і треба було ставати за обладнання. Окремо скажу про знеструмлення. Виявилося, що наш відділ був майже готовий до цього. Чому майже? Ще до початку повномасштабної війни ми придбали доволі потужні джерела безперебійного живлення. Так, їх потужності не вистачає для деякого обладнання, але більшість приладів вони можуть живити, тож навіть коли світло вимикали, експериментальна робота у відділі тривала і триває, хоча, правду кажучи, це доволі складно, бо потрібне потужніше обладнання. Мусимо підлаштовуватися під графіки відключень електроенергії та працювати ненормовано, навіть уночі.
Поряд з інститутом траплялися «прильоти». Нам повибивало безліч вікон, були й інші руйнування. Але їх наслідки вдалося швидко і майже повністю ліквідувати завдяки оперативності інститутських служб і підтримці Академії.
Сьогодні відділ працює. І, на мою думку, працює успішно. Виконуємо багато проєктів, зокрема з фінансуванням від Національного фонду досліджень України та МОН, а також міжнародних. А оскільки досліджень у нас чимало й за різними напрямами, то, відповідно, багато і публікацій, насамперед у високорейтингових журналах — першого і другого квартилів. Суттєву роль відіграла стратегія децентралізації роботи відділу за рахунок стажування молодих учених. Війна спонукала нас дещо переорієнтуватися. Ми розпочали й успішно здійснюємо дослідження зі створення й використання полімерних матеріалів, їх зварювання й адитивного формування виробів із них для медицини (наприклад імплантів), енергетики, будівництва й інших задач задля користі нашої держави. Про деякі наші роботи написав журнал «Science». Більше того, відділ активно розвивається, передусім завдяки проєктам за вже згадуваними грантами Національного фонду досліджень України. 2021 року ми створили новітню лабораторію полімерного матеріалознавства, яку обладнали сучасними приладами для вивчення структури матеріалів і їх механічних властивостей. У 2024—2025 роках завдяки іншому проєкту НФДУ лабораторію було підсилено новітнім обладнанням для теплофізичних досліджень. Створено також нову лабораторію з адитивного виробництва та біопринтингу, де побудовано «чисту» кімнату і встановлено 8 різноманітних 3D-принтерів для виконання нагальних задач.
І кілька слів про волонтерську діяльність нашого відділу. За запитом різних підрозділів ЗСУ і власним коштом наші працівники виготовляють медичні іммобілізаційні шини для тимчасової фіксації травмованих кінцівок. Підтримуємо виробництво в інституті пічок-буржуйок. Передаємо кошти на нагальні потреби наших захисників. Восени 2025 року завдяки домовленості зі шведськими друзями вдалося доправити в Україну — для батальйону «Госпітальєри» — пасажирський автобус, ущент заповнений різноманітними медичними виробами.
Словом, відділ зварювання пластмас робить усе необхідне для Української держави і все можливе для її якнайшвидшої перемоги».
Марина Качаєва, кандидат хімічних наук, науковий співробітник відділу хімії біоактивних азотовмісних гетероциклічних сполук Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії імені В.П. Кухаря НАН України:
«На мою роботу і роботу інших науковців нашого Інституту війна загалом не вплинула глобально, але вона дещо порушила звичний ритм життя через обстріли і відключення світла. Кілька науковців переїхали до країн Європейського Союзу на тимчасове чи постійне проживання. Війна спонукала нас шукати і поглиблювати співпрацю з міжнародними установами. Іноземне наукове співтовариство суттєво підтримує українських учених, зокрема надаючи безкоштовний доступ до платних вебресурсів. Крім того, деякі платні журнали публікують наші статті безкоштовно».
Наталія Щербань, доктор хімічних наук, старший науковий співробітник відділу пористих речовин та матеріалів Інституту фізичної хімії імені Л.В. Писаржевського НАН України:
«Повномасштабне російське вторгнення, звісно, вплинуло негативно на все наше життя і роботу. Особливо важко, як і для всіх, було спочатку, в лютому 2022, коли ми не знали, що робити, куди бігти, як бути… Потім трішки звикли, адаптувалися до життя в нових реаліях. Перший місяць чи два працювали у дистанційному режимі. Потім повернулися до лабораторій, адже наші дослідження — це передусім експериментальна робота. Ясна річ, важко працювати під звуки тривог, атаки ракет і дронів, однак не впасти у відчай і виживати особисто мені від самого початку допомагає зосередженість на певній справі, зокрема на науковій роботі. 2022 року я принципово відмовилася полишати Україну, хоча отримувала чимало гарних пропозицій з-за кордону. У 2023 р. працювала в Åbo Akademi University за грантом від Академії Фінляндії. 2024-го мала два короткі (по місяцю) стажування в Німеччині, а також взяла участь у двох конференціях (Франція та Японія). 2025 року теж місяць була в Німеччині (бо маємо спільний проєкт із німецькими колегами), а ще взяла участь у чотирьох конференціях: як запрошена лекторка — у Турку (Фінляндія), в Атланті (США), Даляні (Китай) і Тронгеймі (Норвегія).
Нашу роботу суттєво ускладнюють, а часто унеможливлюють атаки по енергетичним об’єктам, результатом яких є проблеми з електропостачанням. Тож доводилося корегувати енергоємні експерименти. Намагаємося триматись і розв’язувати ці проблеми. Наприклад, завдяки німецькому гранту мені вдалося придбати акумулятор та інвертор, щоб забезпечувати електроенергією найбільш критичне обладнання.
З огляду на скорочення державного фінансування наукових досліджень від початку війни потрібно було шукати альтернативні джерела коштів, тож я подавала проєкти на різні оголошені конкурси від іноземних організацій (окрема величезна подяка закордонним партнерам за підтримку для України у різних сферах, серед іншого і в науці!), зокрема, від Товариства Макса Планка (Німеччина), Міністерства енергетики США, Дослідницької ради Фінляндії. Вдалося виграти ці конкурси й отримати фінансування на виконання наукових досліджень спільно з провідними закордонними вченими. Здобуті гранти суттєво вплинули на мій науковий прогрес, дозволили фінансово підтримувати виконавців цих проєктів і залучити нових людей, оплачувати необхідні для роботи хімічні реактиви, матеріали, обладнання та послуги, а також взяти участь у престижних наукових форумах.
Нові наукові здобутки дали змогу публікувати нові статті у провідних наукових журналах, подавати на конкурси нові наукові проєкти. Наприклад, нещодавно ми розпочали тристоронній проєкт (США — Україна — Естонія), що фінансується Національним науковим фондом США (NSF). Крім того, схвалено інший проєкт, поданий спільно з Університетом Осло на конкурс від Дослідницької ради Норвегії. Ще кілька проєктів, які я подала, перебувають на рецензуванні.
У кожній закордонній поїздці — на стажування чи конференцію — прагну показати й довести, що ми здатні добре працювати, а наша нація заслуговує на підтримку. Часто доводиться пояснювати іноземцям причини війни, чому українці та росіяни різні, чому українська мова така важлива. Це все необхідно розповідати, щоб за кордоном підтримували нашу країну. Тож тримаємось і працюємо далі!».
Юлія Шлапа, кандидат хімічних наук, науковий співробітник відділу хімії твердого тіла Інституту загальної та неорганічної хімії НАН України:
«Війна, безумовно, вплинула на наукові дослідження, перетворивши адаптацію до нестабільних умов на невід’ємну частину щоденної роботи. Перебої з електропостачанням, відсутність Інтернету, повітряні тривоги і загальна напруженість ситуації в країні суттєво впливають, зокрема, й на планування експериментів і наукову комунікацію, та водночас стимулюють шукати нестандартні розв’язання проблем, що виникають. Ще під час блекаутів 2022 року в Інституті ми навчилися підключати окреме обладнання без стаціонарного живлення та виконувати необхідні вимірювання в автономному режимі, що дало змогу не зупиняти дослідницький процес. Загалом війна показала, що, якщо є бажання і відповідальність, можна знаходити можливості для продовження наукової діяльності навіть у критичних умовах, водночас формуючи нову культуру стійкості, гнучкості та професійної витривалості».
Олена Парійська, кандидат хімічних наук, науковий співробітник відділу вільних радикалів Інституту фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського НАН України:
«Війна змінила моє життя, як і життя багатьох молодих науковців в Україні. З початком повномасштабного вторгнення наукова діяльність стала значно складнішою: доступ до лабораторій, обладнання та ресурсів обмежився, а частина колег виїхала за кордон. Постійні повітряні тривоги і нестабільність змушують працювати в умовах стресу, що впливає на концентрацію та продуктивність. Проте ці виклики навчили мене швидко адаптуватися, шукати альтернативні рішення і працювати дистанційно, використовуючи міжнародні платформи для співпраці. На початках саме міжнародні форми співпраці дуже допомогли (і продовжують допомагати) тримати науку в Україні на плаву. І я маю на увазі саме підтримку для науковців, які лишаються тут, на рідній землі. Звісно, Україна теж самостійно намагається триматись як лиш може — це і академічне конкурсне фінансування, і конкурси Національного фонду досліджень України, і підтримка від приватних науково-дослідних установ (наприклад, компанії «Єнамін»).
Водночас війна змінила моє бачення ролі науки. Я ще більше зрозуміла, що наукові дослідження мають не лише академічну, а й практичну цінність для відновлення країни та підтримки її стійкості. Зараз дуже стрімко розвиваються кілька напрямів, надзвичайно тісно пов’язаних із запитами, що надходять, на жаль, через війну. Тому треба фокусуватися саме на цьому. Крім того, з’явилася мотивація розвивати проєкти, які можуть допомогти суспільству в умовах кризи. Попри труднощі, я відчуваю відповідальність за те, щоб залишатися в науці, адже саме знання й інновації стануть основою для майбутнього відродження України».
Лілія Попова, кандидат геологічних наук, старший науковий співробітник відділу еволюційної морфології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України:
«Моя відповідь на це запитання не буде оригінальною в тому розумінні, що не відрізнятиметься від відповіді практично будь-кого з українських науковців-природничників. Війна для нас — це насамперед втрата природних об’єктів, щодо яких ми виконували польові дослідження. Але це, звісно ж, і втрата частини фінансування, що обмежує наші можливості. Це також блекаути і тривоги, що жеруть наш робочий час, нерви, зір. А ще є додаткове навантаження — викладання… Словом, живемо в скаженому напруженому періоді».
Оксана Шатковська, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник відділу еволюційної морфології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України:
«Війна — це надзвичайний виклик. Робота науковців значною мірою творча, і працювати ефективно під періодичними обстрілами складно. Особливо коли багато ночей поспіль перебуваєш в укриттях, не можеш спати через обстріли, не почуваєшся в безпеці й переймаєшся за близьких. Хоча так живе і працює більшість українців. Та всі ці виклики, мабуть, не такі важливі. Бо є люди, яких війна торкнулася безпосередньо, котрі втратили рідних і домівки. Таких багато і серед науковців. Психологічно важко бачити зруйновані будинки, життя і долі, отримувати повідомлення про смерть знайомих на фронті чи у мирних містах. Улітку 2025 року ми мали стабільнішу ситуацію з енергетикою. Але попередні періоди з постійними багатогодинними знеструмленнями потребували чіткого планування, щоби встигати виконати заплановану роботу. Крім того, для деякого обладнання необхідне було безперебійне енергоживлення, і керівництво інституту розв’язувало цю нагальну проблему.
З чималими викликами стикнулися колеги, наукова робота яких пов’язана із польовими дослідженнями. Йдеться і про можливість спостережень на територіях, близьких до зони бойових дій, і про дотримання хронології досліджень. Зменшилося фінансування науки. І хоча зрозуміло, що під час війни бюджетні кошти переорієнтовуються головно на військові потреби, та збереження цієї ситуації зменшує можливості наукових досліджень і міжнародної співпраці.
Як і всі люди у нашій країні, сподіваюся на якнайшвидше закінчення війни і перемогу України. І дякую Збройним Силам України за можливість жити і працювати».
Ігор Дзеверін, доктор біологічних наук, завідувач відділу еволюційної морфології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України:
«Війна взагалі багато що змінює. Скажімо, наше уявлення про себе. До цієї війни ми, мабуть, самі до кінця не усвідомлювали, хто ми і на що здатні. Я передусім маю на увазі надзвичайну здатність до самоорганізації та взаємодопомоги в умовах небезпеки і великих ризиків. Так було на обох майданах, так було і є під час війни з РФ. Це, можливо, не завжди помітно на рівні міжлюдських стосунків, але це стає очевидним, якщо ми розглядаємо події великого масштабу та значення. Така перевага самоорганізації, схильності до горизонтальних зв’язків є очевидним наслідком нашої історії : коли держава сторіччями була чужою та неефективною, залишається розраховувати на власні сили, а свобода стає найвищою цінністю. На теперішньому етапі української історії, мабуть, час подумати, щоправда, і про те, щоб нарешті створити ефективну державу, не втрачаючи прагнення до свободи і побудови горизонтальних зв’язків.
Натомість у наших ворогів панує дуже жорстка ієрархія. Обговорюючи ті риси російського суспільства, що призвели до відродження агресивного імперства, ми недостатньо уваги звертаємо на те, що це надзвичайно агресивне суспільство зі свідомо зруйнованими горизонтальними зв’язками, де розпоширені кримінальні, ба навіть тюремні порядки. Це дуже помітно з дій та реакцій росіян на будь-які суспільні подразники, на все, що стається. Чому нам важливо це розуміти? Бо ми, маючи фактично той самий бекграунд, вийшовши з того ж таки тоталітаризму, почали долати його. Й істотно просунулися в цьому. Російсько-українська війна є війною за збереження українських цінностей, української культури й ідентичності. Але водночас — це і війна демократії проти неототалітаризму і відродженого імперства.
Якщо російське суспільство повернеться колись до демократичних цінностей, то відродження буде дуже непростим і, мабуть, тривалим. Утім, на прикладах Німеччини і Японії ми бачимо, що шлях від тоталітаризму до нормального, демократичного суспільства можливий. Протягом усієї історії ми як людство загалом рухались у бік взаємодопомоги і гуманізму. Якщо аналізувати динаміку останніх 20—30 років, то здається, ніби все дійсно погано і світ котиться у прірву. Проте, якщо розглянути розвиток людства від первісних суспільств і рабовласницького ладу до сучасності, все виглядає інакше. Шлях РФ до цивілізованості можливий, але він буде складним і повільним — через усвідомлення накоєного і через дуже велику роботу над собою. І шлях до покаяння пролягатиме через поразку. Маємо перемогти путінську Росію, як союзники колись перемогли нацистську Німеччину, інакше людство опиниться перед дуже серйозною загрозою. Багаторічне потурання західних держав РФ має низку причин, головна з них — це ядерна зброя. А як перемогти ядерну державу? Це дуже складно і може тривати роками, але альтернатив я не бачу, бо людство не може жити під постійною загрозою ядерного шантажу. Ще й нові охочі обзавестися ядерним кийком, безсумнівно, з’являться, коли побачать, що РФ залишається безкарною. Маємо боротися і стримувати її, аж поки вона не втратить здатності вести війну».
Світозар Давиденко, доктор філософії з біології, науковий співробітник відділу еволюційної морфології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України:
«Війна вплинула найперше на можливість польових і, певною мірою, музейних досліджень. Я почав вивчати викопні форми китоподібних ще до повномасштабного російського вторгнення, 2017 року. Частина скам’янілостей, з якими я тоді працював, походила з територій Донецької та Луганської областей, тож уже тоді не було змоги дослідити місця збору цих зразків через окупацію частини цих регіонів. З початком повномасштабного вторгнення зона бойових дій значно розширилася, тож польові дослідження стали неможливі — наприклад, на узбережжі Каховського водосховища: коли воно було наповнене, води Дніпра розмивали береги, дозволяючи збирати велику кількість викопних решток китоподібних, ластоногих, сирен та інших представників морської фауни давнього океану Паратетіс.
Погіршилася ситуація і з музейними дослідженнями — деякі з установ, що містять цікаві зразки, або під окупацією (а значний обсяг музейних фондів може бути вивезений або вже вивезений до РФ), або близькі до лінії фронту, що створює постійну загрозу як для цінних матеріалів, так і для вчених, які приїхали їх дослідити. Тому особливо актуальними стають роботи з оцифрування музейних фондів, в які можна записати і нашу нещодавню публікацію про скелет цетотерія. Звісно, на процес оцифрування, та і взагалі на роботу в Інституті/музеях, негативно впливають відключення світла й опалення, спричинені обстрілами інфраструктури».
Олександр Тимоха, академік НАН України, директор Інституту математики НАН України, академік-секретар Відділення математики НАН України:
«На жаль, передбачення, якими я поділився у довоєнному 2021 році, реалізувалися на практиці. Війна внесла свої негативні корективи, але не стала вирішальним чинником, оскільки хвороба була стара. Що ж стосується труднощів, втрат, можливостей і здобутків за останні роки, то я б поділив ситуацію на умовні три періоди.
Перший період — це початок війни, 2022 і початок 2023 року, коли війна та бойові дії визначали життя і працю математиків нашого інституту. За кордон виїхали перспективні дівчата-математики (боюся, більшість із них втрачені для України). Ракетна атака зробила «сліпим» старовинне приміщення інституту: ми втратили понад 100 вікон, більшість — із рамами. Суттєво втратили й у фінансуванні. Дякую всім-всім, хто допомагав інституту в ці часи за понад 500 тис. грн благодійних внесків на ремонт і відновлення, особливо Фондові Саймонса у найскрутніший момент. У 2022—2025 роках ми отримали від «Simons Foundation» майже $ 1 млн підтримки, що дозволило стабілізувати індивідуальний рівень працівників інституту хоч і на мізерному, але не редукованому через бюджетне недофінансування вигляді.
Під час другого періоду (це майже весь 2023 рік) нормалізувалась робота інституту взагалі. Близько 20 % відсотків науковців інституту працювали за програмами академічної мобільності за кордоном, але ситуація стабілізувалась й саме того року відновилися традиційно високі формальні наукові показники. Та й я зміг як поїхати почитати цикли лекцій в Італії і Норвегії, так і започаткувати нові контакти в інших країнах. Здавалось, що всупереч війні математики є корисними і спроможними одночасно допомагати військовим (зазвичай консультаціями) й активно розвивати міжнародну співпрацю. Проте наприкінці 2023 року почалася симуляція бурхливої діяльності від усіх можливих органів державної влади, пов’язаних і не пов’язаних із науковою та освітянською сферою. Відтоді немає ні дня, ні години для відпочинку, а сама лиш нескінченна боротьба з вітряками. Бо руйнують не просто сучасну науку, але й математичну освіту. Та це тема для окремої розмови…»
Олександр Кордюк, академік НАН України, директор Київського академічного університету:
«Вплив, звісно, є, але нам поки щастило і руйнування інфраструктури нас поки оминули, тому негативний вплив ми відчуваємо переважно через людей та відключення електроенергії. Маю на увазі найперше вплив на психічний стан колег і особливо студентів. Тому спочатку в нас була мета якнайшвидше повернутись до звичного режиму роботи, викладання. Зате потім небезпека обстрілів і відключення електроенергії сприймались більше як виклики. Негативним чинником є вимивання молоді за кордон. Сильно зменшилася кількість вступників до українських університетів, і це особливо болюче відчувають фізичні й інженерні факультети. З іншого боку, дуже добре, що аспірантура дає відстрочку від мобілізації. Певний притік молоді, особливо на ті ж фізичні й інженерні спеціальності, є дуже важливим для розвитку технічного потенціалу України. Заборона вільного виїзду за кордон, звісно, вплинула на конкретні міжнародні проєкти. Наприклад, нам не вдалося зробити особливий надпровідний кубіт, який ми планували використати як високочутливий сенсор за проєктом програми НАТО «Наука заради миру». Чи завершити програму стажувань за проєктом UKRATOP. З іншого боку, ці гроші дозволили надати тимчасову підтримку значній кількості наших науковців, які на початку великої війни виїхали до Німеччини як біженці, але змогли продовжувати наукову роботу і потім переважно повернулись назад в Україну.
Розвитком UKRATOP став новий проєкт уже в межах програми BMBF (від 2025 року це BMFTR — Федеральне міністерство досліджень, технологій та космосу Німеччини) «Cores of Excellence», GUQuMat, мета якого — створення в Києві Українсько-Німецької лабораторії з дослідження квантових матеріалів, на базі якої ми плануємо створити центр колективного користування приладами та ключову державну лабораторію. Зараз це дає і суттєве фінансування для нашої молоді, яка працює в Україні, і нове обладнання. Наприкінці 2024 року ми отримали від німецьких колег систему високовакуумного магнетронного напорошення, і вже придбали новий інноваційний спектрометр, який перевеземо до Києва 2026 року. Але головне — це розвиток міжнародної співпраці на новому рівні. І це є центром конденсації для молоді.
Взагалі від початку повномасштабного вторгнення багато наших колег-науковців не тільки питають, чим допомогти, а й пропонують конкретну допомогу. Наприклад, колеги зі швейцарського Інституту Пауля Шеррера (Paul Scherrer Institute — PSI) запропонували побудувати в Україні Східноєвропейський синхротрон. Цю ідею підтримала Ліга європейських фотонних джерел на основі прискорювачів (LEAPS), яка об’єднує 19 найбільших європейських експериментальних інфраструктур — синхротронів і лазерів на вільних електронах. Залишилось знайти 400 млн євро. Але маємо цю важливу підтримку, і як перший крок — проєкт української експериментальної лінії MAVKA на польському синхротроні SOLARIS. PSI вже передав для цього проєкту основний елемент — ондулятор, а також інші прилади вартістю понад 1 млн франків, а Швейцарський фонд наукових досліджень надав на його інсталяцію ще 1,5 млн. І це, знову ж таки, дуже важливо для розвитку й української науки, і міжнародної співпраці, і як центр конденсації молоді. Керівництво країни мало би усвідомлювати важливість технічної освіти і природничих наук для обороноздатності й нормального розвитку економіки. Поки я не бачу реальних кроків у цьому напрямі, але певен, що без цього не обійтися. Зате маємо очевидне підвищення національної гордості і, як наслідок, гуртування українців за кордоном, особливо українських науковців. Це, безумовно, позитивно для розвитку майбутньої співпраці, яка стимулюватиме і підтримуватиме розвиток науки в Україні».
Анна Соіна, провідний інженер-дослідник відділу радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України:
«Мабуть, немає в Україні науковця, життя якого не змінила б війна. Я живу і працюю в Харкові — місті, яке росіяни дуже сильно обстрілювали з першого дня повномасштабної фази війни. 24 лютого 2022 року я і прокинулась від вибухів. Попри те, що не виїжджала далеко від міста, все одно військові дії сильно заважали нормально жити та працювати. Мій рідний Радіоастрономічний інститут НАН України дуже постраждав. Особливо «дісталось» одній з наших будівель у місті, де я працювала від 2006 року, а наш найбільший у світі радіотелескоп декаметрових хвиль УТР-2 і Низькочастотна обсерваторія, де відбувалися збори зимівників під час підготовки до зимівель (це наукові об’єкти, які становлять Національне надбання України) взагалі потрапили під окупацію. Радіотелескоп постраждав найбільше, бо саме там росіяни облаштували вогняну позицію, багато чого розікрали, будівля й частина антен постраждали від обстрілів, а територія досі замінована. Сталися зміни й у складі інституту і, зокрема, нашого відділу — хтось виїхав із країни і вже не займається наукою, а когось мобілізували до лав ЗСУ.
Робота в Антарктиці теж стала іншою. По-перше, зимувати тепер важче емоційно. Неможливо зберігати спокій, коли обстрілюють твоє рідне місто, коли ти постійно думаєш, як там рідні та близькі, чи все з ними гаразд. Під час кожного обстрілу я не розлучалася з телефоном і постійно читала харківські пабліки. Розумію, що з Південного полюсу нічого не можна зробити, і це ще важче. По-друге, дуже багато досвідчених полярників, зокрема й науковців, воює, а це люди, які могли б передавати досвід молодим і зробити багато корисного для розвитку науки та станції. По-трете, під час масованого ракетного удару РФ по українських містах 10 жовтня 2022 року зазнав ушкоджень офіс Національного антарктичного наукового центру в центрі Києва. Ніхто з працівників тоді не постраждав, але потужна вибухова хвиля вибила всі вікна будівлі. У внутрішніх бетонних перегородках з’явилися тріщини.
Повертаючись безпосередньо до антарктичних досліджень: слід відзначити й ускладнення з логістики перезмінок. Якщо раніше ми вилітали до Антарктики з Борисполя, то тепер треба їхати до Варшави, щоб вилетіти у Чилі (саме з міста Пунта-Аренас експедиції забирає криголам «Ноосфера», щоб доправити до станції)».
Ірина Вавилова, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу позагалактичної астрономії та астроінформактики Головної астрономічної обсерваторії (ГАО) НАН України:
«Окупація Криму в 2014 р. стала першою віхою ланцюга агресії РФ, а потім і повномасштабної війни проти України. На астрономічних дослідженнях це позначилося вже тоді — зупинкою спільних проєктів з астрономами Кримської астрофізичної обсерваторії та закриттям доступу до спостережних комплексів (телескопів) цієї установи, яка з 1990-х років підпорядковувалася Міністерству освіти і науки України. А ГАО НАН України втратила своє відділення — обсерваторію в Кацівелі. Зокрема, ми використовували Дзеркальний телескоп Шайна для спектрофотометричних досліджень галактик з активними ядрами і планували спостереження на радіотелескопі РТ-22 в Симеїзі.
Вихід знайшовся: згодом ми підписали меморандуми про співпрацю з установами інших країн для участі в оптичних спостереженнях на їх телескопах — наприклад, з Інститутом астрофізики на Канарських островах і з установами у Чилі. Разом із колегами з Радіоастрономічного інституту НАН України та Виробничого об’єднання «Сатурн» почали доукомплектовувати радіотелескоп РТ-32 в Золочеві на Львівщині, щоб він міг працювати для наукових спостережень, а у вересні 2021 р. вже виконали тестові спостереження.
24 лютого 2022 р. назавжди змінило наше життя і долю України. Війна вплинула й на астрономічну науку: втрачено спостережні комплекси на піку Терскол у Кабардино-Балкарії; пошкоджено найбільший у світі декаметровий радіотелескоп УТР-2 в Граковому на Харківщині, який певний час перебував під окупацією; в умовах воєнного стану не працюють телескопи РТ-32 й оптичні телескопи на спостережній станції в Маяках на Одещині. Зазначу, що останній небесний об’єкт, який спостерігали на УТР-2 в січні—лютому 2022 року, — це галактика NGC 3521. Її розглядають як галактику-аналог Чумацького Шляху. Ми досліджували її разом із харківськими колегами. Архів її спостережень зберігся, оброблений, і зараз, у 2026 році, виходить наша спільна стаття в журналі “Astronomy and Astrophysics”.
Оптимізмом заряджають також міжнародна підтримка, яка всі ці роки надходить від наших колег з-за кордону, виграні дослідницькі гранти і талановита молодь, яка залишилася працювати в Обсерваторії та виконує неординарні дослідження на світовому рівні».
Дар’я Добричева, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник лабораторії великомасштабної структури Всесвіту відділу позагалактичної астрономії та астроінформактики Головної астрономічної обсерваторії (ГАО) НАН України:
«Війна РФ проти України радикально змінила не лише моє життя, а й саму структуру наукової роботи. Поняття нормованого робочого дня зникло повністю. Як і багато хто з моїх колег, я не ходжу в укриття під час тривог, продовжуючи працювати на власний страх і ризик. Війна означає постійно недоспані ночі від звуків вибухів, фонову напругу і хронічну втому. У періоди блекаутів наше життя перетворюється на безперервне балансування між пошуком електроенергії, побутовими справами і необхідністю максимально швидко виконати робочі завдання — писати статті, обробляти дані, відповідати на листи, не знаючи, чи буде світло за годину… У цих умовах намагаюся працювати передусім із собою — приймати реальність такою, як вона є, й адаптуватись до нестабільності, бо ми ніколи не знаємо, що буде завтра.
Водночас війна не зупинила нашу наукову спільноту. 2024 року Рада молодих вчених ГАО ініціювала проведення наукової школи, співорганізаторкою якої я є. Для мене це особливий привід для гордості: навіть під час війни нам вдалося залучити малий бізнес до підтримки науки та провести школу в 2024 і 2025 роках, де читали лекції астрономи з Києва, Харкова, Одеси, Львова й Івано-Франківська, а студентами школи стали майбутні астрономи — учасники з усієї України, а дехто — навіть з-за кордону. До речі, школа відбулася не онлайн: всі були присутні особисто. Це живе спілкування дарує радість і сили. Зараз опікуємось організацією наукової школи у 2026 році. Вважаю, що ми з колегами продовжуємо працювати на високому міжнародному рівні: публікуємо результати досліджень у провідних міжнародних журналах і водночас розвиваємо науку всередині країни, залучаючи молодь у ці страшні часи і передаючи тяглість наукових традицій наступному поколінню. Так, це вкрай важко, але ми це робимо. Докладаємо колосальних зусиль і для залучення міжнародних грантів, які дають змогу підтримувати наші дослідження — попри війну, втому і постійну невизначеність».
Володимир Грабовий, кандидат біологічних наук, виконувач обов’язків директора Національного дендрологічного парку «Софіївка» НАН України:
«Було складно, як я вже розповідав, але ми і під час війни продовжували працювати, виконали всі заплановані ремонтно-реставраційні роботи, не використовуючи бюджетних коштів, а тільки з допомогою тих-таки меценатів і позабюджетного фінансування. Ми навчились працювати з багатьма фондами, зокрема й міжнародними. Розширили свою участь у грантових програмах, щоби мати додаткові можливості для досліджень.
Сподіваюся, «Софіївка» й надалі лишатиметься однією з ключових установ нашої Академії наук. Бо ми не стоїмо на місці, а розвиваємось і рухаємось уперед.
Крім того, ми стали частиною двох культурних маршрутів Ради Європи — маршруту Асоціації «Європейський маршрут історичних садів» і Європейського маршруту Леонардо да Вінчі. Це популяризує «Софіївку» серед європейців як науковий, туристичний та історичний об’єкт України. Адже наш парк одночасно і демонструє високий науковий рівень, і зберігає історико-культурну спадщину.
Маємо й інші плани на майбутнє. Хочемо створити на базі «Софіївки» науковий парк як неурядову організацію. А поки що працюємо і допомагаємо тим, хто обороняє нашу державу.
Щиро сподіваюсь, що, попри війну і всі негаразди, «Софіївка» розвиватиметься. І розвиватиметься якнайкраще!».
Наталя Хамайко, молодший науковий співробітник відділу «Наукові фонди» Інституту археології НАН України:
«Російське вторгнення, що застало нас 24 лютого 2022 року, кардинально змінило моє наукове життя. Буквально з перших годин я почала отримувати запрошення від іноземних колег з усього світу. І хоча спочатку навіть не замислювалася над тим, щоб виїхати, зрештою опинилась у Німеччині і почала працювати в складі GWZO (Інституту історії та культури Центральної і Східної Європи, який належить до Асоціації Ляйбніца). Для мене це стало одночасно викликом, випробуванням і відкриттям можливостей — передусім через те, що стиль роботи й організація процесу досліджень інші. Для науковців, які виїхали з України після початку повномасштабного вторгнення, це переважно можливість працювати завдяки стипендіальній підтримці. Тому ми намагаємось організовувати наше наукове життя від проєкту до проєкту. До того ж, моя родина залишилась в Україні: чоловік залучений до військової служби, мама живе і працює на самому північному краю Чернігівської області, брат — у Чернігові. Щоб побачити їх, мені доводиться постійно їздити з Німеччини в Україну, витрачаючи два дні на дорогу в один бік, що складно не тільки через втрату цього часу, але і просто нелегко фізично. Тому намагаюсь допомагати, чим можу, збираю гуманітарну допомогу і сподіваюсь на краще.
З іншого боку, робота в Німеччині — це можливість отримати фінансування не лише на забезпечення особистих потреб, а й на дослідження. В Україні це і до початку повномасштабного вторгнення було складно зробити, а тепер і поготів. У Лейпцигу я не одна, там зібралось кілька колег з України. І це трохи допомагає морально, оскільки позбавляє відчуття ізоляції. Ми намагаємось використати цей час і можливості, які маємо, щоб зробити вартісні аналізи археологічних матеріалів і вивести наші дослідження на світовий рівень. І цей шанс теж варто використати сповна».
Олексій Ясь, член-кореспондент НАН України, провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України:
«Вочевидь, варто вести мову про кілька рівнів сприйняття війни… Передусім для людини (науковці у цьому сенсі не є винятком!) війна — це той момент, коли історія драматично вривається до кожного помешкання, кожної життєвої історії. І в цьому сенсі війна є тотальним, шоковим, катастрофічним часом: дуже сильно загострюються особисті відчуття, переживання, спостереження, повсякденні рефлексії. У певному розумінні війна суцільно маркує і поділяє життєвий час — на довоєнний і воєнний, а у перспективі — ще на післявоєнний. Як історик, я розумів, що війна від 2014 року триває і триватиме, хай як її маркують — як гібридну, приховану, війну малої інтенсивності тощо. Тому поворот до повномасштабної фази війни сприймав як уповні можливий сценарій. Однак одна справа припускати, а зовсім інша — прийняти психологічно й емоційно новітню реальність. Це болісний досвід, який очевидно поділяю з більшістю моїх співвітчизників. Утім, ніколи не вірив, що війна з російським агресором обмежиться відносно стислою тривалістю — протягом тижнів, місяців і навіть років. Гадав, що такі припущення суперечать історичному досвіду. Наприклад, достатньо згадати про російську військову та політичну культуру ХІХ—ХХ століть, зорієнтовану на тривалі, виснажливі, спустошливі війни з величезною кількістю людських втрат…
Щодо фахової проблематики, то вповні очевидно, що воєнна проблематика ввійшла у тому чи тому вигляді до студій майже кожного українського гуманітарія, а тим паче історика. Від 2022 року війна де-факто набула статусу однієї з «вічних» проблем української соціогуманітаристики. Доти я працював переважно у царині української історіографії, інтелектуальної історії ХІХ—ХХ століть, а також методології історії. Саме з цієї перспективи намагався поглянути на новітню воєнну історію, позаяк завжди складно писати про події, в які сучасний автор є включеним мимоволі. Наріжний виклик для науковця — як компенсувати цю пізнавальну суперечність… Тому непростий пошук прийнятних сюжетів і контекстів. Одна з моїх книжок — «Темпоральності війни…» (http://resource.history.org.ua/item/0018335), присвячена суб’єктивній рецепції воєнного часу в компаративному світлі. Та ця книжка лиш окреслює можливі контури проблеми на дальшу перспективу…».
Розгорнутий коментар провідного наукового співробітника відділу еволюційної морфології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України доктора біологічних наук, професора Павла Гольдіна читайте в одному з наших попередніх матеріалів.
Спілкувалася Сніжана Мазуренко