Завідувачка відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України член-кореспондент НАН України Лариса Якубова підготувала аналітичну записку «Рашизм: генеза поняття та феномену», де проаналізувала генезу поняття «рашизм» і еволюцію феномену, який він позначає, у контексті консервативного розвороту в Російській Федерації, що став підставою та справжньою причиною російсько-української війни. А також надала рекомендації щодо включення й оперування цим терміном в освітньому просторі й системі державного управління.
Фрагмент постера Українського інституту національної пам’яті
1. Чому світ виявився не готовим завчасно розпізнати російську загрозу?
На думку науковиці, сучасний методологічний інструментарій неспроможний проаналізувати й ідентифікувати рашизм як новітній російський тоталітаризм, людиноненависницьку систему, котра пропагує і продукує насильство, воюючи не лише проти України як незалежної держави, а й проти всього вільного, демократичного світу, який ця система вважає не просто своїм антиподом, а ворогом, що його вона має знищити. Вивчення цього феномену потребує інших підходів і дослідницьких оптик.
Лариса Якубова так описує цю ситуацію: «…світ постав перед проблемою катастрофічного браку емпіричних знань про сутність російсько-української війни та адекватних моделей її інтерпретації. Навіть у самій Україні вирувала поліфонія визначень, зауважень, екстраполяцій, зокрема і міждисциплінарного характеру... <...> Політична інструменталізація питання і стан війни не сприяли ані науковій концептуалізації проблеми, ані її дієвому лобіюванню на геополітичному рівні і забезпеченню сталої підтримки самозахисту України Європою, що відчутно не встигала за російським «підняттям ставок». <...>
На тлі стрімкої динаміки широкомасштабної російської інвазії в Україну ще більш увиразнилася непідготовленість, аморфність, а далі – і нездатність західної аналітичної думки надавати адекватний аналіз ситуації і, тим більше, виконувати прогностичні функції. <…> …більшість виявилися абсолютно безпорадними в діагностиці феномену, що насувався на Європу з терен Росії. Видається, що, подібно Кремлю, переважна більшість «знавців» стану справ на східноєвропейському геополітичному майданчику чекали на швидку, значною мірою казкову розв’язку. Мало того, що їхні уявлення про Росію і Україну, м’яко кажучи, виявилися оманливими, переважна більшість категорично відмовлялася надолужувати прогалини у своїх знаннях, відкидаючи саму імовірність того, що вони «не в темі». Крім того, вони вперто намагалися упакувати нову тоталітарну реальність (що швидко масштабувалася) у домінуючі концептуальні системи, які не передбачали імовірність такого сценарію в принципі. Тривалий час саме використання евфемізму «рашизм» лишалося моветоном у політичних та інтелектуальних колах світу. Можна констатувати, що перші два роки широкомасштабної фази російсько-української війни інтелектуальні еліти розвинених країн витратили на те, щоби приборкати неочікувану інтелектуальну «активність» українців, які намагалися донести світу сутність рашизму і загрози, які він генерував, а не спинити агресію Росії. <...>
Не останню роль у цьому відігравали російські релоканти, які перед тим десятиріччями чи то складали умоглядну інтелектуальну альтернативу (опозицію) (про)владним силам та русскомірскому мейнстриму, виявляли варту подиву наївність і поверховість у судженнях про політичний транзит, що відбувся прямо на їхніх очах. Масово опинившись за межами Росії через загрозу для власного життя і свободи в 2022 р., вони продовжували оцінювати ситуацію в методологічних монемах ліберального світогляду, розмірковуючи над тим, чи зможе, і як скоро, Росія повернутися на ліберально-демократичний шлях розвитку. Російсько-українська війна в їхніх рефлексіях тоді поставала в категоріях «криза», «конфлікт», «авторитаризм», але аж ніяк не широкомасштабна війна тоталітарної системи із Україною і вільним світом. <...>
Можливістю перевинайти себе в раніше відомій формі існування – тоталітаризмі – росіяни скористалися сповна.
Тим часом переважна більшість релокантів виявляла абсолютну нездатність до адекватної оцінки реалій і, відповідно, прогнозування, про яке так чи так повсякчас ішлося. Безліч зусиль було витрачено на кваліфікацію нового режиму у концептах «популістських автократії», «теократії», «самобутнього авторитаризму», «суверенної демократії» та інших гібридних конструктів. Релокантам, а інтелектуалам, які лишилися в Росії, поготів – переважно ішлося про нелогічність політики Путіна, економічну абсурдність, невідповідність її інтересам російської нації/народу і планам побудови «прекрасної Росії майбутнього» і т.і., а також – про неминучий швидкий крах Путіна та СВО через повстання «волелюбного» російського народу. Власне, про все те, на що з нетерпінням чекали в Білому Домі.
Події 2022 року засвідчили, наскільки мало так звані російські інтелектуальні еліти знали про свою країну, її народ, владу, як швидко вони забули попередню форму існування останніх, як глибоко ув’язли в ілюзіях. <...>
Ціла «плеяда» експертів такого штибу, послугами котрих десятиріччями послуговуються західні громадські та державні інституції, вибудовуючи свою стратегію на Європейському континенті, «грали за іншу команду». Отримуючи гроші і від тих, і від інших, величезна маса самозванців, а то й відвертих агентів впливу Кремля транслюють рашистські тези і смисли, звинувачуючи Україну. Геноцидальний антиукраїнський дискурс значною мірою поширюється світом завдячуючи цим «авторитетам». <...>
…оприявлення, наступ і масштабування феномену рашизму формує потужний методологічний виклик для світу. Значною мірою він наразі виступає не лише маркером спроможності інтелектуалів осмислити надшвидкі соціально-політичні трансформації у контексті російсько-української війни 2014–2024 рр., особливо на етапі її переходу в широкомасштабну фазу, а й концептуалізувати їх у вивірених парадигмах. Адже без емпірично вивіреної концептуалізації дарма сподіватися на ефективну прогностику.
Проблема є тим більш складною, що умовний Захід (і то стосується не лише Європи, а й США) питомо заражений і вже інфільтрований багатою традицією іншування по-російському і давно сприймає виразно антизахідні тези Ф. Тютчева, А. Пушкіна, Ф. Достоєвского, А. Хомякова, Н. Толстого, Н. Бєрдяєва, С. Булгакова та ін. як інтегральну частину свого інтелектуального простору, і, що найважливіше, сприймає суто по-бухгалтерському, будучи нездатним усвідомити, ідентифікувати їхню руйнівну потугу та деконстроювати, убезпечивши в такий спосіб ментально принаймні свою аудиторію (не кажучи вже про глобальний рівень). Іншими словами, терористичні та людоненависницькі за своєю суттю тексти, і вибудовувані на їхній основі наративи, сприймаються Заходом як частина світової інтелектуальної спадщини та мають постійний обіг у світі, нищення якого вони обґрунтовують, унормовують та інструменталізують. На цьому шарі (квазі)інтелектуальної продукції, яка на загал сприймається як рустикальний елемент попередніх історичних епох, вибудована ціла інфраструктура сучасних (квазі)дослідницьких інституцій (передусім славістичних), які десятиріччями опікуються дослідженням і трактуванням текстів, мало опікуючись їхнім зв’язком з реальністю й тоталітарною трансформацією Росії. Інакше, як самовбивчими, таку практику не назвеш.
Україна ж досі, як і впродовж усього «довгого ХХ сторіччя» перебуває в «сліпій зоні» європейського та американського інтелектуального простору, оскільки парадигма історичного шляху європейської цивілізації, закладена Ф. Броделем, А. Дж. Тойнбі, С.Ф. Гантінґтоном та ін. ретранслює російські наративи «триєдиного народу», імперії-цивілізації та російського месіанізму в конструктах «схилку Європи» і «кінця історії». Отже, наразі інтелектуальні майданчики розвинених країн просто не спроможні переглянути застарілі концепти ХХ сторіччя і згенерувати моделі, придатні для використання в глобальному постколоніальному світі, що втрапив в пастку глобального ж тоталітарного виклику, оскільки, як з’ясувалося, практично нічого не знають ані про Росію, ані про Україну, ані про ізраїльсько-арабське протистояння, ані про решту світу. «Закуклювання» їх у прикладних та мікроісторичних студіях і занепад фундаментальних росієзнавчих і східноєвропейських студій, заміна їх на славістичні (передусім літературознавчі та культурологічні) сурогати роззброїла європейсько-американську гуманітаристику. <...>
…час від розвалу СРСР російський інтелектуальний клас загалом вправно використав для реконцептуалізації імперської ідеї, активно запозичуючи, «перекодовуючи» та інструменталізуючи світові інтелектуальні конструкти і активно «граючи на полі» світових майданчиків. Влада спромоглася прямо чи опосередковано залучити до кола своїх симпатиків закордонних дослідників, використовуючи їх зокрема на Валдайських форумах, для популяризації та таргетування неоімперських смислів, розмивання та знецінення суто історичних та емпірично вивірених політологічних знань. Підміна академічного історичного знання текстуальним продуктом «радєтєлєй за Росію» стала видатним досягненням режиму Путіна та його інтелектуальної обслуги, що роззброїли світ інтелектуально і, відповідно, політично. Наразі доводиться казати про нагальність деколонізації світового інформаційного, передусім інтелектуального простору, та деконструкцію історичного панславізму, (нео)євразійства та рашизму як підставу реконцептуалізації європейського проєкту і забезпечення його невразливості стосовно деструктивного впливу (нео)тоталітарних наративів. <...>
Досі, на жаль, сценарії війни і її завершення витлумачуються в контексті того, яким є технологічний, соціально-економічний і фінансовий ресурс для ведення війни такої ж інтенсивності, як упродовж 2022 р.
Вважаємо такий підхід методологічно згубним. Не лише тому, що впродовж 2023–2024 рр. РФ неодноразово спростувала очікування західних експертів, а передусім – наголошуючи на методологічній похибці, якої вони припускаються. Не можна застосовувати прогностичний інструментарій країни західного ліберально-демократичного зразка до тоталітарної системи, якою вже стала Росія внаслідок зволікання Заходу впродовж 2022–2024 рр., крім того ще й заручившись підтримкою близьких за метою режимів. <...>
Розробляти дорожні карти війни для тоталітарної системи слід на основі знань про сутність, принципи і закони влаштування тоталітарної системи. Крім того слід добре розумітися на тому, в чому полягає специфіка саме рашистської (нео)тоталітарної системи. Усунення цього аспекту з алгоритмів думання щодо принципів замирення лише масштабуватиме проблеми і збільшуватиме ціну питання. <...>
…завдання адекватного інтелектуального опрацювання проблематики значною мірою виконується силами вітчизняних дослідників. Саме в Україні відбуваються активні пошуки методологічного опертя і зростає цікавість до тоталітарних студій на основі мультидисциплінарності. <...> …попри безліч тем і проблем, які ще чекають на наукове дослідження, вітчизняна соціогуманітаристика вже має незаперечний науковий пріоритет у дослідженні феномену рашизму. Накопичене українськими науковцями знання варто і слід використати в практичній площині задля зміцнення державного суверенітету і резистентності України у війни, а крім того для зміцнення її позицій у глобальному світі».
2. Чому рашизм – це новітній тоталітаризм?
«…багата на війни історія ХХ сторіччя засвідчує: біль поразки відчули на собі чи не всі (нації) держави тогочасного світу, а проте на шлях тоталітаризму стали лише кілька, – зауважує Лариса Якубова. – Отже наростання напруження ресентименту прямо пропорційно саме діяльності певних політичних сил, а в російському варіанті – владному офіціозу, які культивують реваншистські настрої, оформлюють їх інституційно і використовують для негативної мобілізації та консервативного розвороту на тому чи тому етапі історії (нації) держави. Тоталітарна еволюція прямо пов’язана із укоріненістю і впливовістю етнополітичного месіанізму, і не меншою мірою виступає активатором тоталітарного розвороту, аніж неструктурованість (стагнація) соціальної структури суспільства та ізоляціонізм. <...>
Трансформуючись внутрішньо, переходячи в стан «обложеної фортеці», реанімуючи і широко застосовуючи комунобільшовицькі тоталітарні практики та бігевіористичний інструментарій постмодернізму, режим намагається: 1) приростити тоталітарний консенсус зовні (чого лише варті позірні зміни позиціонування в геополітиці Північної Кореї та Ірану); 2) поглибити розколи в середовищі свого онтологічного ворога – ліберально-демократичного світу (варто оцінити масштаб ерозії ЄС, що його спричиняють агенти Кремля в Угорщині, Словаччині, Румунії) і на пострадянських теренах (згадаємо процеси, які впродовж 2022–2024 рр. відбулися і тривають в Молдові та Грузії, Вірменії та Азербайджані); 3) перетягнути на свою сторону країни так званого Глобального Півдня і «авторитарного поясу», яким вона оточена; 4) чимдалі більше дестабілізувати «гарячі точки» планети (згадаймо роль Росії як промоутерки терористів Близького Сходу), створюючи глобальні проблеми, які б унеможливлювали концентрацію зусиль світу на припиненні російської агресії проти України. <...>
…що означає цей альтернативний шлях [сучасної тоталітарної Росії]? Настав час озвучити його автентичні ознаки: замість рівності статей та фемінізму – патріархальна сім’я з традиційним сімейним насильством, всевладдям голови та кількома «ячейками» на стороні; замість права на самовизначення, сексуальне зокрема – визначені владою тоталітарні ролі і біологічний підхід до відтворення населення; замість свободи слова – свобода багатозначущого мовчання чи суголосності з офіційним дискурсом; замість свободи совісті – обов’язок наслідувати і утримувати русскомірську тоталітарну секту; замість правової держави – цілковите безправ’я, всеосяжний ГУЛАГ від народження до смерті; замість прагматики ненависного суспільства споживання – животіння в суспільстві виживання, аскетизм і багатопоколінна бідність. І як маківкою айсбергу антицивілізації РМ [«Русского мира»] – цілковита десуб’єктивізація та дегуманізація Людини, перетворення її на видатковий матеріал нескінченних воєн рашистського Левіафана, бо йому затісно в рамках Євразії, він бачить себе від океану до океану. Ненаситний кремлівський молох прагне крові. Як і для будь-якої тоталітарної системи, для рашизму люди – то лише сировина. <...>
Логіка тоталітаризації продукує наростаючий рівень насильства, що його застосовує Кремль у війні проти ЗСУ та мирного населення; репресивного тиску всередині РФ; терористичної загрози, яку РФ чимдалі більше генерує для всього світу. <...> Наразі думка, що одним з провідних завдань рашизму є щонайменше зупинка соціальної еволюції та глобалізації людства, є доволі поширеною. <...>
Рашизм – це наразі реінстальована тоталітарна система, що урухомлюється і мобілізується трансформованою відповідно до завдань її виживання і глобального позиціонування світоглядною рамкою. За своїми конструктивними параметрами вона є апофетичною антицивілізаційною парадигмою, заточеною на знищення сучасної Європейської (і Північно-американської, як її похідної) юдео-християнської цивілізації. В її основі лежить заперечення усього ціннісно-нормативного комплексу, який регулює сучасне життя Європи і Північної Америки. <...> Міжнародне співтовариство нарешті має зрозуміти, що коли путіністи закликають вбивати українців та їхніх дітей чи кажуть, що Париж, Берлін, Краків – це Росія, це те, що вони думають насправді. <...> Чим раніше західні лідери та суспільства навчаться «зчитувати» реальні смисли, а не місіонерські гасла «Русского мира», тим швидше вони віднайдуть форми відносно безпечного світу. Бо направду світ, у якому існує тоталітарна Росія, ніде і жодного дня не буде безпечним. <...>
Надзавданням рашизму є знищення європейсько-північноатлантичної цивілізації з наріжними стовпами її існування: римським правом, гуманізмом, лібералізмом і демократією. В цьому сенсі рашизм продовжує і переформулює відповідно сучасного порядку денного завдання тоталітарних систем ХХ сторіччя».
3. Як вивчати рашизм і протистояти йому?
Як наголошує Лариса Якубова, «система базових уявлень про сенс й історичні уроки ХХ століття і вищого державного керівництва, і широких верств населення Росії нині є такими, що становлять життєву загрозу для України та її громадян, російськомовних зокрема. Філософія буття й світоглядні орієнтири, запроваджувані в кількох різновидах доктрини РМ, не залишають місця суверенному українському проєкту. Вони й перебували в підоснові трансформації путінського авторитаризму в тоталітарну систему. <...>
[Тому] Наразі слід потурбуватися про глибоке розуміння і знання ворогів, що дозволить здійснювати фахову і ефективну експертну, прогностичну роботу і проактивну політику. Катастрофічний стан росієзнавчих студій в Україні спричиняє слабкість методологічного інструментарію діяльності дипломатичної служби, органів державної безпеки, вищих органів влади і управління. Вважаємо, що росієзнавчі студії потрібно вивести на рівень державних пріоритетів. Публіцистика та журналістські розслідування жодною мірою не спроможні компенсувати потреби держави і суспільства у підтриманні високого рівня фахових історичних/політологічних/соціологічних та ін. знань щодо процесів, які відбуваються на теренах Російської Федерації. Зародження і організаційне оформлення РМ пройшло повз увагу не лише органів держаної безпеки, а й українського суспільства загалом не в останню чергу саме з цієї причини. Продовження цієї традиції не можна назвати інакше, як самовбивчим.
Не менш назрілою залишається необхідність створення спеціальних дослідних інституцій, які мають моніторити процеси, що відбуваються на окупованих територіях, та досліджувати їх, спираючись на міждисциплінарні підходи, готувати методологічний, термінологічний і ментальний інструментарій майбутньої інтеграції деокупованих територій. Вибудовувати цей процес лише на ґрунті політологічних, тим паче – політичних тлумачень і революційної доцільності, не припустимо. Настав час усвідомити рівень геополітичних загроз і ступінь відповідальності осіб, які обіймають вищі державні посади.
З огляду на те, що радянський ресентимент продовжує чинити потужний вплив на українське суспільство, варто рекомендувати науково-дослідним установам активізувати роботу з дослідження механізмів ідеологічної та ментальної переорієнтації масової свідомості та методик її досягнення. Безліч архаїчних складових історичної пам’яті, міфів та стереотипів, відтворюють пострадянський і радянський способи мислення, ставлення до влади та навколишньої реальності, уповільнюючи темпи формування і впливаючи на якісні показники громадянського суспільства. Не дослідивши глибинну суть процесів ментального транзиту постімперського суспільства, складно передбачити перспективи пострадянського транзиту в сучасній Україні. Власне, невиправдано довге затягування останнього, постійні рецидиви загострення ностальгії за СРСР, сплески руйнівної активності лівих партій та доволі висока їхня активність у середовищі українського електорату, очевидне піднесення червоного реваншизму та популізму створюють запит на глибоке дослідження практик масового ментального програмування, що стануть основою вироблення відповідних науково обґрунтованих запобіжників розквіту популізму лівого та правого спектрів на українському ґрунті.
Відтворення тоталітаризму в РФ та консервативний розворот у її ментальному просторі, що, власне, і стали підставою повномасштабної агресії Росії проти України, актуалізують дослідження тоталітаризму в його комунобільшовицькій і рашистській версіях. З огляду на онтологічну спадковість рашизму–комунобільшовизму, подальші дослідження інструментів та алгоритмів ментальної контрреволюції як засадничої підстави формування тоталітарної системи набувають нового звучання. <...>
Рашизм – історично новий феномен – відкладений/мутантний фашистський/нацистський синдром. Мутантна сутність пострадянського організму РФ робить неможливими прямі аналогії з нацизмом чи фашизмом. Водночас методологія тоталітарних студій залишається найбільш оптимальною для концептуалізації цього новітнього феномену. Її застосування дозволяє зробити висновок, що рашизм, як історично новий феномен – це нацистський синдром на російському етнополітичному ґрунті. Йому притаманне послідовне й багаторічне розпалювання ненависті до народів, які відродили власну державність після розпаду совєцької імперії (українського, литовського, латиського, естонського, фінського, грузинського та ін.). Зневага до «не русских», порушення прав зденаціоналізованих суб’єктів Російської Федерації та їхня насильницька асиміляція традиційно супроводжувалися демагогією про існування «великої русской цивилизації» та «братню сім’ю народів». Натомість популяризація і утвердження ліберальних цінностей в Росії й так званих регіонах її геополітичних інтересів трактуються як екзистенціальна загроза Росії. <...>
Дооформлення рашизму і перетворення РФ на ізольовану тоталітарну систему актуалізує (нео)тоталітарні студії. Оновлення методології (нео)тоталітарних студій в постмодерну епоху є запорукою збереження Європейської цивілізації та забезпечення засад державної безпеки країн, які її складають.
Ще більш нагальним є розвиток повноцінних росієзнавчих досліджень, передусім фундаментальних. Важливо наголосити, що славістичні студії не були спроможні і не здатні на разі виконувати функції дослідження Росії. Для людства наразі екзистенційно важливим є знання про реальну Росію і росіян, а не про метасвіти, витворені геніями російської літератури.
Майбутнє буде таким, якими є люди. А якими вони є в Росії? – ось питання, на яке має відповідати сучасна русистика, попри те, що вона загрожує перетворитися на одну з найбільш токсичних галузей гуманітарних досліджень. <...>
Тоталітарний запит дуже потужний. В західному світі, можливо, він є наслідком масовізації культури. А це створює загрозу того, що на певному етапі еліти (які до того розглядали масовізацію як інструмент отримання надприбутків та оптимізації керованості соціумами) не зможуть «втримати» населення на межі перетворення в «тоталітарний натовп». <...> Жодна з країн світу, зокрема й США, не убезпечені перед тоталітарним викликом. <...>
Отже, загроза з боку авторитарних, консервативних і потенційно тоталітарних систем має бути визнана стратегічною, такою, що не зникне природно (шляхом політичної еволюції) і зберігатиметься ще доволі тривалий історичний час, якщо не довічно. Зменшення чисельності таких держав можливе лише через об’єднання зусиль демократично-ліберального блоку, але це об’єднання має бути ефективним (рівень чиновницької зарегульованості насправді виявлено як кричущий і такий, що гальмує ухвалення компетентних і оперативних рішень), з незмінно рішучою готовністю до силового протистояння (купирування осередків глобально небезпечного загострення) та широким застосуванням інструментів «м’якої сили», спроможної ущільнити історичний час «перехідного періоду» для країн, що стали на ліберально-демократичний шлях. Перехід має відбуватися таким темпом, який зробить його природним і не справлятиме ексцесів «консервативних революцій», що виникатимуть внаслідок неготовності соціального середовища до модернізаційних змін. Отже, спочатку соціальні та ментальні зміни, а потім перехід. В іншому випадку зміни не будуть сталими, а рецидиви соціальної архаїзації – неминущими.
…путінська Росія виглядає як світова (нео)тоталітарна лабораторія, яка мусить опинитися під щільним дослідницьким моніторингом і політичним контролем. <...>
…не варто сподіватися на злам викривляючої лінзи рашистської пропаганди, миттєве чудодійне «прозріння» чи здатність зовні переналаштовувати рашистський «глибинний народ». Навпаки, варто готуватися до тривалого сусідування і протистояння добре налаштованій машині ментального програмування РМ. В ідеалі – спільно з впливовими європейськими центрами розгортати підривну діяльність (аналогічну «голосам» часів «холодної війни»).
Отже, (контр)пропаганда мусить бути виведена на якісно новий рівень, відповідно викликам, які генерує пропагандистська машина рашизму.
Водночас слід продовжувати і розвивати стратегічну роботу з фахового демонтажу тоталітарних (зокрема комунобільшовицького), колоніального та імперського дискурсів, що забезпечать (пере)осмислення Українського проєкту і його сталість у світі парадигмальної війни. Варто повернутися до ідеї підготовки і проведення міжнародного трибуналу над комунобільшовизмом, як попередньої історичної форми рашизму.
Послідовний, системний і стратегічно прорахований демонтаж (пост)радянського ментального метанаративу в усіх його складових (зокрема, революційній і квазіколоніальній) має стати постійним напрямом діяльності державних органів влади і управління, які за родом своєї діяльності опікуються освітніми, культурними, інформаційними процесами в Україні, інтеграційною політикою. Важливо наголосити, що на часі виведення державної політики декомунізації та протистояння російській інформаційній інвазії на якісно новий рівень – послідовної смислової деконструкції радянського тоталітарного спадку, формування якісно нового рівня культури історичної пам’яті і культурного рівня сучасних українців. <...>
…бажано завчасно потурбуватися про формування певного набору інформаційних матеріалів, які нейтралізуватимуть найбільш часто застосовувані тези російських ІПСО історичного спрямування.
Як основу для підготовки інформаційних матеріалів можна рекомендувати напрацювання ІІУ НАНУ [Інституту історії України НАН України]. <...>
Консультації з академічним та експертним середовищем мають нарешті стати обов’язковою умовою проходження всіх адміністративних рішень, що стосуються як окупованих, так і визволених територій, політики історичної пам’яті, декомунізації і дерашизації. Передовсім це стосується проходження рішень, пов’язаних із здійсненням освітньої, гуманітарної, історичної, економічної, соціальної та етнонаціональної політики держави. Варто визнати необхідним створення постійно діючої експертної комісії з представників органів державного управління, міністерств і відомств, науковців (зокрема Українського інституту національної пам`яті, Інституту історії України, Інституту соціології, Інституту економіки та прогнозування, Інституту держави і права НАНУ тощо), яка здійснювала б фаховий моніторинг та експертизу законодавчих проєктів, управлінських рішень та суспільних ініціатив. <...>
Стратегічним завданням українських істориків і української влади є виведення України з затінку російської історії та культури на суб’єктний ментальний простір. Використати вікно можливостей для донесення світу історії і культури України і української нації в повноті і масштабі сутнісного оприявлення – таким є завдання вітчизняних гуманітаріїв. Варто відзначити потужний просвітницький потенціал доробку науково-дослідного колективу ІІУ НАНУ. На часі створення та повноцінне фінансування спеціальної інституції для перекладу та видання найбільш актуальних праць українських істориків англійською, німецькою та російською мовами та їхнє активне просування на міжнародних майданчиках».
За інформацією Інституту історії України НАН України