Цілеспрямована, впевнена у собі, знає, чого хоче, і йде до цього крок за кроком. Труднощі для неї – не нездоланна перешкода, а просто чергова задача, яку потрібно розв’язати. Таке перше (та й кожне наступне) враження справляє наша героїня – Юлія Шлапа, старша наукова співробітниця відділу хімії твердого тіла Інституту загальної та неорганічної хімії НАН України, кандидатка хімічних наук. Вона не раз подавала заявку на здобуття української Премії L'Oréal-UNESCO «Для жінок у науці», і 2021 року отримала спеціальну відзнаку від журі Премії, а торік – і головну нагороду. Зрештою, ми й не сумнівалися: для кожного, хто знайомий з Юлією, це виглядає цілком логічно. Про свій шлях у науку й у науці пресслужбі НАН України розповіла сама лауреатка.
Юлія Шлапа на церемонії вручення VІ української премії L’ORÉAL-ЮНЕСКО «Для жінок у науці». Автор фото – Віталій Ухов
– Пані Юліє, що спонукало Вас вибрати науку своїм фахом?
– Правду кажучи, такої мети у мене не було. Мені завжди подобалося викладання, а для цього потрібно мати науковий ступінь. Тому ще студенткою, особливо після педагогічної практики в магістратурі (а навчалась я у своєму рідному Луцьку), я вирішила, що вступатиму до аспірантури. І якось навіть не замислювалася, що викладачі теж займаються наукою. Від декана нашого факультету я дізналася, що є можливість вступати в аспірантуру Інституту загальної та неорганічної хімії. Приїхала до Києва, познайомилася з Анатолієм Григоровичем Білоусом [Анатолій Білоус – український науковець-хімік, академік НАН України, завідувач відділу хімії твердого тіла Інституту загальної та неорганічної хімії НАН України]. Він коротенько розповів, чим займаються у відділі. І я вирішила випробувати свої сили. Вступила, розпочала дисертаційне дослідження. І науковий процес плавно мене затягнув. Мені сподобалося. По-перше, тематика цікава. По-друге, Анатолій Григорович дуже мені імпонує як шеф, з ним комфортно працювати. Отак я залишилася в науці.
– Паралельно не викладаєте?
– Ні.
– Не жалкуєте?
– Ні, не жалкую. Чим цікавіша наукова робота? У науці ти маєш можливість створити щось нове, про що потім розповідатимуть студентам.
Ну, і особливо мені до вподоби відчуття, які охоплюють, коли нарешті виходить наукова публікація. У ній може бути шість сторінок тексту, але тільки ти знаєш, скільки роботи за цим стоїть – від планування дослідження до аналізу й опису його результатів. Потрібно обговорити з колегами і спланувати експеримент, знайти, де його виконати, бо в нас це окремий квест. У відділі, звісно, є власне наукове обладнання, зокрема і придбане за кошти міжнародних проєктів (це, наприклад, прилад для дослідження матеріалів у розчинах, на якому я працюю, – він з’явився у нас завдяки виконанню проєкту за Програмою НАТО «Наука заради миру і безпеки»), але багато чого досліджуємо за кордоном. Шукаємо для цього можливості, подаємо проєктні заявки, змагаємося за ґранти на доступ до закордонного обладнання. Або просто домовляємося з іноземними колегами, з якими вже маємо досвід співпраці. Вони часто йдуть назустріч і допомагають.
Той самий прилад, придбаний за кошти Програми НАТО «Наука заради миру і безпеки». Фото пресслужби НАН України
Словом, дослідження потрібно спланувати, виконати, опрацювати одержані дані, описати й узгодити результати з усіма співавторами і нарешті подати у друк. Статтю не завжди приймають з першого разу, надто якщо йдеться про високорейтинговий фаховий журнал. Процес рецензування може бути складним і тривалим. Але коли публікація таки з’являється – це, безумовно, радість.
– А наскільки добре вам із колегами вдається використовувати можливості європейських дослідницьких інфраструктур?
– Вдається. Простіше, коли ми з іноземними партнерами маємо спільний проєкт і частину досліджень можна виконати з використанням обладнання, наявного у партнерів. Крім того, існують різні конкурсні програми – можна подавати заявки саме на доступ до наукового обладнання. Наприклад, програми CERIC-ERIC [Консорціуму науково-дослідницької інфраструктури Центральної Європи]. Постійно користуюся її можливостями.
– Тобто Вам не обов’язково туди їхати?
– Звісно, краще їздити. Але через пандемію поїздки на якийсь час зовсім припинились і все перейшло у дистанційний режим, але вже можна знову їздити і брати безпосередню участь у дослідженнях. Складно подібні експериментальні дослідження виконувати віддалено, коли немає змоги на місці все оглянути, обговорити і, можливо, скоригувати експеримент. Тому чудово, якщо можна поїхати і самій попрацювати з обладнанням, зорієнтуватись, розібратись, навчитися нового. І в цьому теж полягає цікавість науки – ти ніколи не сидиш на місці. Як у прямому, так і в переносному значенні. Щоб бути науковцем, потрібно постійно розвиватися.
– А як зараз зі стажуваннями? Чи були Ви за кордоном уже після початку повномасштабного вторгнення?
– Недовго, але була. Як я вже говорила, ми виконували проєкт за програмою НАТО і мали можливість їздити до партнерів. Наприклад, їздила до Іспанії, періодично відвідую Словаччину, бо ми дуже добре і тісно співпрацюємо з колегами із Кошиць. Довготермінових стажувань у мене немає, на рік і довше не виїжджаю.
Так, зарплата науковця у нас невисока, але можна працювати і шукати додаткових фінансових можливостей. А якщо хотіти і всюди подавати заявки – неодмінно щось та вдасться. Згадаймо ті ж молодіжні ґранти у нашій Академії, міжнародні гранти тощо. Наприклад, проєкти за ґрантами НАТО більш орієнтовані на придбання нового обладнання і не передбачають зарплатні для виконавців, але НАТО окремо надає стипендії. І як, як молодий науковець, таку стипендію отримувала. А також стипендію Президента України для молодих вчених. Але перш ніж здобувати ці додаткові можливості, потрібно напрацювати собі рейтинг, що я й роблю після захисту кандидатської дисертації.
– Чи важко поєднувати наукову діяльність із родинним життям?
– Зовсім ні.
– Як Ви балансуєте?
– Прекрасно. У мене є неймовірна підтримка моєї сім’ї, тому все намагаємося встигати і з усім справлятися. Ба більше, я не ходила в декрет – продовжувала працювати: і дистанційно, і на місці. Інакше за три роки я випала б із теми і довелося б або змінювати роботу, або починати щось нове, а мені того не хотілося. У мене було багато напрацювань і нових досліджень, їх не можна було просто взяти й полишити. Домовлялися з колегами, розподіляли завдання – і все вийшло.
Крім того, слід розуміти, що наукова робота – дуже творча. Ти почуваєшся ніби вільний художник. Так, є дедлайни, яких я намагаюся дотримуватись, але жорсткого графіку немає: сьогодні я можу за день написати пів статті, а завтра – підготую заявку на ґрант. І це не конче має бути саме «з дев’ятої до шостої».
Я вважаю, що якщо є бажання, то часто можна знайти і можливості. Ми в Інституті, наприклад, іще під час блекаутів 2022 року навчилися без світла підключати деяке обладнання і виконувати вимірювання. Тим більше можна працювати, коли немає інтернету. Загалом, багато до чого маємо навчитися пристосуватися.
Науковиця зі своєю заслуженою нагородою. Автор фото – Віталій Ухов
– Чому Ви обрали саме хімію?
– Не люблю довго сидіти на одному місці і читати параграфи теорії. Мені ще зі школи подобалися хімія і математика, бо можна було просто запам’ятати те, що вчитель пояснював на уроці, а далі розв’язувати практичні завдання, щоб зрозуміти тему краще. Цікаво було застосовувати знання на практиці.
Я навчалась у школі в передмісті Луцька, і, звісно, якихось особливих реактивів у нас не було. Більшість реакцій ми бачили тільки на папері. Хіба що могли гасити соду оцтом. Іноді на лабораторній роботі мені дозволяли продемонструвати якусь реакцію. Тому університетські лабораторії, де для кожного зі студентів ставили пробірку і набір реактивів, свого часу приголомшили.
Серед інших наук я у школі любила біологію, але врешті обрала хімічний факультет.
Цікаво, що до 10-го класу я взагалі-то збиралася стати перекладачем з англійської.
Коли вирішила вступати на хімічний, багато хто відраджував. Пророкували, що у найкращому випадку викладатиму в школі, і рекомендували звернути увагу, наприклад, на економіку. Але у мене з цього приводу була своя думка.
– А які найпоширеніші стереотипні уявлення про хімію? Кажуть, у хіміків постійно щось вибухає і ширяться дивні запахи.
– Та вибухає. І запахи бувають. Тобто не такі вже це й стереотипи. Але далекі від науки люди, коли дізнаються, що працюю хіміком, то цікавляться, чи можу зварити наркотики і змайструвати вибухівку. Ну, напевно, якщо постаратися, то все можна (посміхається). Або ще розповідають мені, що хімія їм погано давалась у школі, чи намагаються пригадати щось зі шкільного курсу – так, наче складають мені іспит.
– Пані Юліє, з чого Ви починали у науці, з яких досліджень? І як змінилися Ваші інтереси, пріоритети?
– Коли я тільки прийшла в Інститут, тут спільно з колегами з ІЕПОР [Інститутом експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України] починали синтезувати і досліджувати магнітні наноматеріали медичного призначення, зокрема для використання у магнітній гіпертермії. Це такий метод онкотерапії, за якого в пухлину вводять магнітні наночастинки, а потім діють на неї змінним магнітним полем, унаслідок чого пухлина нагрівається і за певного температурного режиму руйнується.
Я долучилася до цих досліджень і моя дисертаційна робота була присвячена синтезу та вивченню магнітних наночастинок на основі манганіту лантану-стронцію зі структурою перовськіту для з’ясування можливості їхнього використання в ролі індукторів магнітної гіпертермії.
Ще до захисту дисертації, я паралельно почала працювати з церій діоксидом (СеO2), який є перспективним антиоксидантом. Ми досліджували його також спільно з колегами з ІЕПОР, щоб на його основі розробити ефективні радіопротекторні засоби. Розвиваючи цей напрям, ми налагодили також співпрацю ще й із відділом біофізики Інституту експериментальної фізики Словацької академії наук, де теж тестували біологічні властивості церій діоксиду. Разом ми почали синтезувати його в різні способи, підбираючи умови, щоб отримувати наночастинки з оптимальними характеристиками. Згодом вирішили ускладнити собі завдання – перейшли до створення композиційних матеріалів на основі церій діоксиду і магнітних наночастинок. Очікується, що вони матимуть підвищену біологічну, антиоксидантну, радіопротекторну дію. До речі, словацькі колеги експериментально продемонстрували антиамілоїдну дію цих матеріалів, що може бути перспективним для лікування нейродегенеративних захворювань – наприклад, хвороби Альцгеймера. Статті про них [про матеріали] опубліковано у фахових журналах.
Для виконання цих досліджень ми виграли ґрант НАТО, в межах якого розробляли наноматеріали, які будуть ефективними радіопротекторами, тобто захищатимуть живий організм від радіаційних опромінень. Зараз мої наукові дослідження спрямовані на розроблення мультифункціональних композиційних наноматеріалів із вираженою біологічною активністю (антиоксидантною, радіопротекторною дією тощо).
Юлія Шлапа готує зразки для проведення вимірювань. Фото люб’язно надала Юлія Шлапа
– Яким може бути шлях цих матеріалів, речовин, сполук до практичного використання? Де їх потім можна буде побачити? Чи, можливо, вже можна побачити?
– Те, що ми створюємо, наразі на стадії лабораторних досліджень. Однак у мене є така смілива мрія, щоб наші розробки дійшли до клінічних досліджень. Але, звісно, це потребує суттєвого фінансування, не кажучи вже про дозволи на такі експерименти і реєстрацію препаратів (якщо вони добре себе зарекомендували).
– А що досліджуєте в межах проєктів за ґрантами Національної академії наук України для молодіжних дослідницьких лабораторій і груп?
– Зараз я виконую вже третій проєкт за академічним молодіжним ґрантом. І всі три проєкти мали здебільшого фундаментальне спрямування. Перший став своєрідним моїм дебютом у ролі керівника. Він допоміг нам із колегами з відділу хімії твердого тіла продовжити дослідження матеріалів зі структурою перовськіту для зберігання і перетворення енергії. Ми, знов-таки, намагались оптимізувати умови отримання і фізичні параметри різних класів матеріалів, змінюючи, наприклад, їхній (матеріалів) хімічний склад. Тобто вивчали ці матеріали з погляду хімії та матеріалознавства і прогнозували, де їх можна буде застосувати.
Другий молодіжний проєкт, яким я керувала, присвячувався синтезу кількох функціональних нанокомпозитів – на основі церію діоксиду і магнетиту – з підвищеною біоактивністю. Потім у межах цього ж проєкту ми розробляли нанокомпозити з підвищеною біофункціональністю. І тут акцент знову був на пошуку оптимальних шляхів отримання такого композиту і дослідженні його фізико-хімічних характеристик, морфології. Отримані композити тестували словацькі колеги. Результати вийшли чудові: нам вдалося синтезувати композит, який за ефективністю (тобто за вже згаданою біоактивністю, антиоксидатною та антиамілоїдною дією) перевершував свої індивідуальні компоненти. Ми хотіли досягти синергії – ми її досягли. Але це тільки початок роботи з композитами. Лишилося чимало нез’ясованих питань, зокрема щодо механізму цієї синергії та щодо спрощення умов синтезу.
А третій проєкт стосується вже зовсім іншого напряму, який є у нашому відділі, має більше фізичних акцентів. Йдеться про створення магнітних залізо-ітрієвих феритів зі структурою гранату для компонентів сучасних систем зв’язку, радіолокації. У межах проєкту аналізуємо, як умови синтезу і хімічні заміщення позначаються на структурі та властивостях нашого кінцевого «продукту». Знаючи це, так само можна прогнозувати, для якого саме практично застосування вони будуть придатні.
– Що плануєте досліджувати у майбутньому? Чи придивляєтеся до якихось інших цікавих напрямів?
– Я ще далеко не все зробила у своєму, тому поки що планую розвивати свій науковий напрям, виходячи з можливостей, які є зараз, оскільки він був, є і буде актуальним у всьому світі. Мені подобається працювати з наноматеріалами для медицини, бо у цій сфері більше місця саме для хімії. Крім того, ці дослідження орієнтуються на актуальні потреби. Пошук нових ефективних засобів медичного призначення є безупинним процесом, а останні дослідження свідчать, що неорганічні наноматеріали стають дедалі перспективнішими у цій сфері.
Юлія Шлапа. Фото – з фейсбук-сторінки науковиці
– Що можете порадити молоді, яка хоче піти у науку?
– Якщо є справжнє і щире бажання займатися наукою – займайтеся, працюйте, досягайте результатів. Головне правильно обрати напрям, щоб робота приносила задоволення. Треба бути готовим до того, що ваша робота виходитиме за рамки власне робочого часу. Я не кажу, що доведеться працювати в режимі 24/7, але графік точно буде ненормований, бо часто корисні і цікаві ідеї можуть приходити у найнесподіваніший момент.
Якщо є амбіції і якщо спрямувати їх у правильне річище, то завжди можна чогось досягти. Але ніщо не впаде з неба. Самих амбіцій замало.
– Таланту теж, мабуть, недостатньо?
– Так. Але я б не сказала, що маю якийсь талант – як, наприклад, у митців. Хоча науковці по-своєму творчі.
– А крім науки ще чимось цікавитесь? Маєте якесь хобі?
– Люблю вишивати хрестиком. На жаль, зараз на це майже немає часу.
Ще дуже люблю читати художні книги. Зокрема, люблю сучасну українську літературу, одна з улюблених авторок – Люко Дашвар. Люблю складати пазли.
А от співати, грати на музичних інструментах, малювати я не вмію. Хоча коли потрібно графічно оформлювати статтю чи презентацію, то тут я перфекціоністка: люблю, щоб усе було не лише презентабельно і красиво, а й правильно, на своїх місцях, щоб розділові знаки стояли де слід. Узагалі люблю і поважаю грамотність, часто мене засмучують книги деяких українських видавництв, надто дитячі – там трапляється багато росіянізмів. Тому сина з дитинства навчаємо говорити правильною літературною українською мовою, бо маю з цього питання дуже чітку позицію і переконана, що сьогодні це надзвичайно важливо.
– Як Ви оцінюєте перспективи науки в Україні?
– Сподіваюся, вона буде розвиватися, бо зараз багато чого тримається на ентузіазмі. З іншого боку, побільшало конкурсних програм, які надають цілком непогане додаткове фінансування. Так, їх усе ще не достатньо багато, але можливості є і важливо використовувати їх максимально. Хочеться вірити, що перспективи є. А що буде далі, час покаже. Поки що я можу собі дозволити залишитись у науці, скажімо так.
До речі, мене неабияк підтримала українська Премія L'Oréal-UNESCO «Для жінок у науці». Окрім фінансового складника – це визнання рівня наукових результатів, їхньої важливості й актуальності, стимул працювати далі та мотивувати себе на досягнення нових цілей.
Тому бажаю всім, хто шукає свій шлях, не зупинятися, вірити в себе і шукати можливості реалізувати свої мрії.
Юлія Шлапа на своєму робочому місці. Фото пресслужби НАН України
Спілкувалася Сніжана Мазуренко
P.S. Нагадуємо, що термін подання заявок для участі у конкурсі на здобуття української премії L'Oréal-UNESCO «Для жінок у науці» спливає 31 липня 2025 року.