Спеціально для інформаційного інтернет-видання “LIGA.net” віцепрезидент Національної академії наук України академік НАН України Володимир Горбулін і директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак окреслили три можливі сценарії розгортання подій в Україні та світі у 2026 році. До вашої уваги – повний передрук цієї статті з люб’язної згоди інформаційного інтернет-видання “LIGA.net”.
Що принесе Україні та світу 2026 рік – три сценарії. Прогноз Горбуліна та Бадрака
Світ входить у 2026 рік без правил, але з дедалі більшою кількістю ставок
Юлія Банкова
Головна редакторка LIGA.net
05.01.2025 – 07:00
Зміст:
Сценарій перший. Зупинка війни та трансформація протистояння
Сценарій другий. Війна затягується принаймні на рік–два
Сценарій третій. РФ атакує НАТО та ЄС
Те, що ще вчора здавалося крайнім сценарієм, сьогодні обговорюють у кабінетах і штабах як робочий план. Україна опинилася в центрі глобального зсуву – між війною, паузою і небезпечною ілюзією миру. Помилки лідерів, цинізм автократів і втома демократій формують нову реальність швидше, ніж дипломатичні комюніке. Питання не в тому, що станеться у 2026-му, а в тому, який із трьох сценаріїв світ наважиться обрати.
Щоб оцінити можливості року, що приходить, варто озирнутися, з чим світ завершив 2025-й.
Цей рік став періодом наближення великої континентальної війни в Європі та різкого зростання напруженості в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, збереження воєнної лихоманки на Близькому Сході та продовження глобальної геноцидної війни РФ, спрямованої на знищення Української держави.
У 2025-му відбулося безпрецедентне зближення України з країнами ЄС та європейського НАТО, хоча до контурів антипутінської коаліції залишилася ще дуже довга дистанція. Водночас варто визнати, що різке зростання воєнної небезпеки для країн Європи відкрило нове вікно справді унікальних можливостей для України, і її поступова інтеграція в оборонний та оборонно-промисловий простір Європи вже активно реалізовується та може дозволити вижити у вітальній війні і навіть перемогти.
Міжнародна політика адміністрації Трампа остаточно вивела кремлівського диктатора з ізоляції. Таким чином президент США посилив не тільки позиції РФ, а й потенціал Китаю, чий лідер з осені відчутно загострив риторику щодо Тайваню та відверто погрожує низці сусідніх країн.
Як ніколи раніше в новітній історії, у 2025 році ментальні особливості топ-політиків світу відігравали чи не визначальну роль у дискредитації колишнього міжнародного світопорядку. Можна передбачати, що невиліковні інфантильність та марнославство Трампа, непохитний і наполегливий цинізм Сі Цзіньпіна, а ще більше хвороблива відданість Путіна ідеї руйнації навколишнього світу разом із його вже традиційною прихильністю до тероризму матимуть фундаментальні відбитки на побудові майбутнього світу – повоєнного чи воєнного протистояння. Чверть ХХІ століття добігає кінця в умовах дивного презирства до людяності та традиційних людських цінностей.
Китай перейшов до обережного, але послідовного і системного нав’язування нового світового порядку. Епізодичне партнерство Китаю та РФ проти Західного світу у 2025 році фактично оформилося – про це яскраво свідчать масштаби та якість постачань РФ китайської продукції подвійного призначення. Мовчазне заохочення Пекіном кремлівського наступу створило для Москви можливість військового союзу з Північною Корею та умови масштабного використання потенціалів Ірану та Білорусі, що, безумовно, додає сил режиму.
У 2025 році захиталася російська економіка – вперше дуже відчутно. І хоч ознак прямої небезпеки поки немає, стало зрозумілим вразливе місце Кремля. І йдеться далеко не тільки про санкції, а й про значний і системний внесок Сил оборони у руйнування РФ. За збереження наявних умов існування РФ вона здатна ще кілька років фінансувати війну, водночас у разі розширення тиску цей потенціал може стати дуже крихким. Поки що за дужками подій року початок відкритого обговорення у китайських ЗМІ сценарію поглинання багатого регіону Російської Федерації у разі її розпаду. Водночас це вагомий симптом, який за певних умов може впливати на розвиток сценаріїв майбутнього.
Україна цьогоріч стала набагато більше виробляти власної далекобійної зброї, набула не тільки суб’єктності на континенті, а й визнана активом ЄС (і певною мірою європейського НАТО). Водночас під тиском противника та у несприятливих умовах зовнішнього тиску з боку США відбувається не тільки втрата територій, а й примус до капітуляції.
Тож які сценарії можуть мати місце у 2026 році та як вони можуть позначитися на майбутньому української нації?
Сценарій перший. Зупинка війни та трансформація протистояння
Це найбажаніший та найочікуваніший сценарій для українців на цьому етапі, оскільки він зумовлений виснаженням армії та втомленістю суспільства на тлі нерозв’язаних проблем непокараної корупції, зростаючої прірви між чинною владою та суспільством, а також відсутністю справедливої мобілізації та адекватного військового управління.
Попри оптимістичні повідомлення про напрацювання основ безпекових гарантій для України, остаточне вирішення глобальних суперечностей з РФ, перспектива зупинки війни поки залишаються ілюзією. Питання територій в контексті вимог Кремля поступитися ними залишається невирішеним. Москва наполягає на поступках, незважаючи на нагальну потребу самої Росії у паузі – кремлівський диктатор блефує, але для Путіна припинення війни надто ризиковане.
По-перше, це механізм утримання влади, по-друге, без зовнішньої допомоги для РФ майже неможливо без внутрішніх катаклізмів повернутися до мирного життя. Тож у прицілі Путіна на сьогодні (і на 2026 рік) не стільки Україна як ціль, скільки визнання «перемоги», закріплення територіальних здобутків на міжнародному рівні та зняття санкцій на тлі повернення до політичної й економічної співпраці зі світом. Це певною мірою відповідає інтересам Пекіна, для якого status-quo РФ – не перемога й не поразка, однак збереження впливу – досить реальна можливість як для участі у відновленні України із розширенням економічної присутності, так і повернення високого рівня співпраці з ЄС, включно з технологічним сектором.
Сценарій замороження війни може стати реальністю за двох умов – успіхів Сил оборони на полі бою та активнішої підтримки України з боку США. Перше здатна забезпечити Європа, як постачанням американської й власної зброї, так і фінансовою підтримкою, що поширюватиметься не тільки на виробництво зброї, а й на утримання Сил оборони України. Друге означає для США, в разі відмови Путіна від компромісу, збільшити тиск не на Україну, а на РФ. Йдеться як про санкції, так і про ревізію номенклатури озброєнь для Сил оборони – у бік ударної ракетної зброї, продовження постачання розвідувальних даних та розширення взаємодії з Європою.
Ймовірність реалізації першого сценарію приблизно 50 до 50, а головні ризики полягають у площині рішень адміністрації США та здатності самої України здійснити важливі внутрішні трансформації, серед яких найвагоміше місце посідають перезапуск сектора безпеки й оборони (зі значними кадровими рішеннями) та зміни ставлення до корупції.
У будь-якому разі цей сценарій проміжний, оскільки не є остаточним розв’язанням вузлової проблеми РФ – захоплення України. Його ймовірна реалізація характеризуватиметься трансформацією нинішньої війни у підготовку до нової в умовах максимальних гібридних впливів РФ на українське суспільство, зокрема й на вибори і формування внутрішньополітичних конфліктів. Значною мірою стійкість української нації залежатиме від активності та рішучості недержавних інститутів, які традиційно розвиненіші й потужніші за владу.
Більш сталий та стабільний мир може настати за умов укладання угоди про гарантії (за умов вдалих перемовин), де країни НАТО «підпишуться» під зобов’язанням здійснити військовий захист України, якщо військова агресія повториться. Звісно, з відповідною ратифікацією угоди парламентами. Але й у цьому випадку існуватиме лише одна гарантія – сильна, добре навчена та озброєна армія і стійка нація.
Сценарій другий. Війна затягується принаймні на рік–два
Путін наприкінці перемовин відповідає негативно, а Трамп вкотре пасує, можливо, з огляду на жорстку та безкомпромісну позицію Китаю. Так чи інакше, Вашингтон тисне на Україну, яка не може прийняти умови «територіальної капітуляції». Війна продовжується у несприятливих для України та Європи умовах.
Для України майже неможливо йти на територіальний компроміс із московським режимом. Передусім путінський Кремль розглядатиме такий компроміс як визнання системної слабкості та готовності постійно йти на поступки. Це буде представлено в інформаційному просторі РФ як «беззаперечну перемогу» та пояснення власному суспільству необхідності «дотиснути слабкого противника», поки він у такому стані. Це підсвідома позиція слабкості, яка стане потужним психологічним ударом по українському суспільству, особливо по захисниках держави. Нарешті, це бездоганне запрошення диктатора йти далі, збільшуючи опції тероризму та фашистських проявів сучасної Росії.
Розвитку цього сценарію може сприяти поглиблення внутрішньої слабкості України у перемовному процесі. Наприкінці року це має два рівні. Зокрема, в разі підтвердження публікацій, що секретар РНБОУ Рустем Умєров під час зустрічі з директором ФБР Кашем Пателем просив захисту від НАБУ у «справі Міндича», це означатиме, що офіційний переговорник від імені Української держави потрапив у залежність до американських спецслужб, і це автоматично ставить Україну у вкрай вразливу позицію.
Другий рівень ймовірної слабкості може полягати у небажанні президента Зеленського як верховного головнокомандувача здійснити перезавантаження усієї системи оборони держави, ймовірно, із замінами ключових посадовців.
Обидві проблеми залишають майбутнє країни у зоні надзвичайних ризиків.
Найважливішими за розвитку такого сценарію має стати негайне виконання низки «домашніх завдань», серед яких два виросли до справжніх викликів – покращення мобілізації та зміна військового управління. Дійшло до того, що командир Третього армійського корпусу, бригадний генерал Андрій Білецький через статтю для британського “The Economist” закликав до негайної реформи ЗСУ. І хоча Білецький частково вже презентує себе політиком, говорить він дуже вагомі, слушні та своєчасні речі. Не акцентуючи уваги на цифрах, варто лише зауважити: бригадний генерал закликає повернутися обличчям до людей, солдатів та сержантів. Це про відновлення ініціативності на фронті, про удосконалення кадрової політики в усій вертикалі війська («паперові генерали» без досвіду бойових дій вершать людські долі), про відмову від нелогічних рішень, як, наприклад, перетворення інтернаціональних легіонів на штурмові війська. «Повна переатестація офіцерського складу не у форматі покарання, а як запорука виживання», – це дуже відвертий та дуже сильний посил, у якому і свідчення глибокої хвороби, і заклик до змін, бо далі – прірва. Плюс «швидке зняття усіх барʼєрів для росту здібних молодих офіцерів». Це про негайне очищення війська.
Ще один найважливіший чинник – єдність Європи. Навіть за умов певного прихованого конфлікту між лідерами Німеччини та Франції, що загострився через різні позиції щодо спрямування близько 210 млрд євро російських активів на фінансування потреб України, ЄС таки ухвалив несподіване для Кремля рішення про надання Україні 90 млрд євро у 2026–2027 роках для підтримки економіки, оборони та стабільності країни. Але правда й у тому, що країни Європи остаточно не позбулися притаманного їм егоїзму, що також зменшує потенціал України.
Наприклад, у грудні стало відомо, що партнери не дали Україні ліцензії на виготовлення засобів ППО й почали притримувати ракети для себе. При тому, що Росія постійно підвищує ставки у залякуванні Заходу, і найвагоміша мета – якраз зменшення допомоги. Груднева риторика Путіна виглядає так, що він пропонує безпеку Європи обміняти на Україну – саме так варто розглядати залякування диктатора щодо війни з Європою. При цьому йдеться далеко не тільки про ракети для систем ППО, зокрема для ЗРС Patriot, SAMPT/T та NASAMS. Адже у країн Європи у своїх арсеналах є вже новітні ракети ATACMS, а також крилаті ракети для бойових літаків.
Чи зможе Росія за умов цього сценарію захопити один із обласних центрів України або, скажімо, втілити свою давню мрію та відрізати Україну від моря? Дуже малоймовірно. Страждатимуть дві країни, і питання у тому, якій більше допомагатимуть, а на яку тиснутимуть. Угоди й домовленості у листопаді та грудні, зокрема з Британією та Німеччиною, розвиток ВТС з Італією та Францією упродовж року свідчать про більший ніж будь-коли рівень взаємодії. Вже у грудні Франція вдалася до безпрецедентного кроку – заявила про постачання Україні у 2026 році першого комплексу ПРО – ЗРС SAMP/T NG. Це саме та ЗРС, що здатна збивати балістику, гіперзвукові ракети типу «Кинджал», а Україна буде першим оператором найновітнішої європейської системи.
Водночас залишається питанням, чи не відступиться Європа у найкритичніший момент для неї самої.
Сценарій третій. РФ атакує НАТО та ЄС
Це про створення критичного тиску на Європу у розв’язанні питання «отримання України» як досягнення паритету з Європою, хай навіть тимчасового.
Не варто вважати цей сценарій фантастикою, бо для Кремля такий крок виважений, хоч може народитися й із відчаю. Досвідчений відставний генерал США Веслі Кларк, колишній командувач Об’єднаних Збройних Сил НАТО, сказав про напад на НАТО таке: «Росія наважиться лише тоді, коли створить умови, які дадуть їй надію на успіх, – наприклад, подальший розкол між «новою» та «старою» Європою, ізоляцію дипломатів країн Балтії тощо». Цей підхід повністю «вписується» у традиційну чекістську стратегію Путіна – робити новий деструктивний крок, коли відповідь світу на попередній виявляється надто слабкою для його зупинки.
Йдеться про виважену, добре облаштовану, кинджальну операцію на одну з країн НАТО, щоб або швидко вийти на рівень перемовин з Альянсом, або, якщо блок виявиться нездатним вдало та своєчасно захистити свій фланг, захопити одну чи кілька країн. Найбільш реалістичною виглядає атака на країни Балтії – цьому сприяють їхні надто маленькі території та вдавана легкість цілей за умов навіть не лояльності США, а хоча б затримки рішення адміністрації Трампа на один день.
Єврокомісар з оборони Андрюс Кубілюс наголосив, що такі сигнали слід сприймати максимально серйозно: «Якщо Кремль це обговорює, значить, такий сценарій не виключений».
Схожі думки висловлювали й професійні військові. Наприклад, колишній командувач KFOR (міжнародні сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в Косові), німецький генерал Ергард Бюлер не виключає такого кроку: «Росія здатна на локальний раптовий удар і миттєвий ядерний шантаж». Та додає цілком справедливу ремарку: «Щоб дестабілізувати Європу, Росії не потрібно її окуповувати. Достатньо розхитати баланс, розколоти».
Цілком очевидно, що головне завдання путінської агресії – примусити країни НАТО та ЄС зосередитися на власній обороні, припинивши підтримку озброєнням України. Здається, що замість розгортання масштабної континентальної війни, принаймні у 2026 році, вигадлива Москва радше використає гібридний бліцкриг проти країн Балтії, у першу чергу проти Естонії, а, можливо, й проти Латвії. З використанням раптовості та внутрішньої слабкості країн Балтії на тлі ослабленого політикою Трампа НАТО.
Фахівці визначають потужні можливості «демографічної зброї»: використання великої групи «негромадян» та російськомовного населення, наприклад, у естонській Нарві чи латвійському Даугавпілсі для інсценування гібридного «повстанського руху» народу проти влади. Такий сценарій може бути підкріплений вторгненням спецпідрозділів, наприклад, Сил спеціальних операцій, високомобільної спецгрупи у складі міноборони РФ, призначеної для виконання спецзавдань у РФ та за її межами. Можна передбачати й перекидання «зелених чоловічків» вертольотами або моторними човнами для озброєння місцевих «ждунів» та захоплення адміністративних центрів.
Не виключений багатовекторний удар, наприклад, операція на Балтії може супроводжуватися одночасними ударами по Сувальському коридору та вздовж фінського кордону, щоб скувати штаби НАТО.
Авантюрна філігранна гра Москви замість танків та відкритих фронтів, але з масштабними ІПСО, протестами у містах, швидкими захопленнями адміністративних вузлів – це може принести РФ бажаний ефект. Під виглядом «внутрішнього конфлікту» РФ намагатиметься створити умови прикриття операції з метою хоча б тимчасово заблокувати спільну військову відсіч з боку Альянсу. Тут не зайве згадати, що Трамп не порушив питання Тайваню під час зустрічі з китайським візаві – бо, вочевидь, добре розуміє цілковиту можливість синхронізації дій Москви й Пекіна, при цьому Піднебесна напередодні зустрічі Трампа й Сі навмисно окреслила, що абсолютно «не виключатиме» можливості застосування сили щодо Тайваню.
Чи змусить європейські країни гібридне захоплення відмовитися від інтересів України? Багато чого залежить від особистої позиції Трампа. Але, здається, Путін тут може стратегічно прорахуватися, бо президент США попіклувався про такий хід у 2026 році, коли підписав Закон про національний оборонний бюджет (NDAA). Він визначає мінімальний рівень присутності американських військ у Європі протягом 2026 року). Йдеться про мінімальну чисельність військового контингенту США в Європі у 76 тис. осіб більш ніж на 45 днів. До речі, за даними Пентагону, наразі в Європі перебуває близько 100 тис. американських солдатів. Із них приблизно 65 тис. розміщені на постійній основі, решта – у межах ротаційних місій. Тож одна справа – виступити проти Європи, зовсім інша – проти США.
Та й для Пекіна вже настає дилема: чи потрібна РФ як третій полюс, як наддержава та імперія? Питання здається риторичним.
Однак за будь-яких умов світ чекає надважкий та найнебезпечніший рік – принаймні з тих, що вже були у ХХІ столітті. І дай Бог усім гравцям не викликати ланцюгову реакцію, що призведе до Третьої світової.
Передрук із LIGA.net
Колаж: Дарина Дмитренко/LIGA.net