Воїнському культу в українській культурі та деяким військовим мотивам у традиціях і звичаях українців присвячуються цьогорічні статті вченої-народознавиці, старшого наукового співробітника відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України кандидата філологічних наук Олени Чебанюк для журналу «Країна».
![Ікона «Святий Юрій Змієборець» Луки Долинського для Собороу Святого Юра у Львові (джерело: localhistory.org.ua)](https://files.nas.gov.ua/PublicMessages/ContentPhoto/0/2022/09/_w/220907121126643-1255_jpg.jpg) Ікона «Святий Юрій Змієборець» Луки Долинського для Собороу Святого Юра у Львові (джерело: localhistory.org.ua) |
«В Україні культ воїна-захисника мав давнє коріння, –
пише Олена Чебанюк. – Від часів князя Святослава (938–972) відбувалося формування аристократичної воїнської верстви зі своїм етикетом, нормами поведінки, ідеалами.
– «Архітектором» воїнського культу став князь Ярослав Мудрий, — каже історик Олександр Алфьоров [кандидат історичних наук, науковий співробітник сектору генеалогічних та геральдичних досліджень відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України]. – Синам і онукам, крім слов’янських імен, давав хрестильні імена святих, уславлених духовними та військовими подвигами. Сам мав хрестильне ім’я Георгій та уславився численними перемогами над ворогами. При князі Ярославі відбулася сакралізація воїнського культу.
У «Слові про Ігорів похід» яскраво показані ідеали верстви воїнів. Автор симпатизує Ігореві та його братові Всеволодові, бачить у них сміливців, здатних постояти за рідну землю. У битві з половцями князь Всеволод зображений як билинний богатир «буй-тур» і є уособленням бойової відваги й сили.
Вважалося, що вояки сплачували податок кров’ю. Тому в європейській традиції та в українському суспільстві захисники Батьківщини традиційно мали найвищий соціальний статус».
* * *
…В українській народній культурі відомий звичай прощання з чоловіком, що відбуває на військову службу. «За Речі Посполитої – у XVI–XVIII ст. – українські селяни не служили в армії. Це була прерогатива вищих станів. Військову підготовку українська аристократія, шляхта й козацтво замолоду проходили в реєстровому війську чи на Запорозькій Січі. Таку службу вважали священним обов’язком. Захисника Вітчизни – козака – шанували в Україні як героя. Його служба була почесна й оспівана в думах і піснях, – пише Олена Чебанюк. – Наприкінці XVIII ст. територію Речі Посполитої розділили між собою Росія, Австрія та Пруссія. Українські землі увійшли до складу перших двох імперій. Під владою Австрії служили по 14 років, з 1849-го – вісім років у армії та два роки в запасі, з 1866-го – три роки в армії, сім – у резерві. У Московському царстві, а згодом у Російській імперії, якщо брали у військо, то на все життя. Вояка називали рекрутом, з італійської – «той, хто отримує платню». В Україні говорили ще «некрут» або – «жовнір». Міщани, козаки й селяни мусили відправляти двох рекрутів із кожної тисячі жителів. Сім'я кріпака, який пішов служити, отримувала волю. Від рекрутчини звільняли дворян, священнослужителів і почесних громадян. У 1794–1834 роках на підросійських землях служили по 25 років. Потім рекрутська служба скоротилася до 20 років, а з 1859-го – до 13 років в армії та семи в запасі. Тому, проводячи хлопця в армію, батьки, родичі й односельці прощалися з ним ніби назавжди… Заборонялося «забривати в солдати» єдиного сина в сім’ї, вдовиних дітей, калік. Але відповідальна за набір рекрутів адміністрація часто за хабарі нехтувала цими приписами. <…> У 1930-х молодь із задоволенням йшла служити в радянську армію, бо це був єдиний шанс вирватися з голодного села, отримати паспорт, освіту й уникнути важкого колгоспного життя. У Радянському Союзі всі чоловіки у 18 років ставали військовозобов'язаними. Служили в сухопутних військах й авіації по три роки, на флоті – чотири, після 1967-го – відповідно по два і три роки».
«На збір солдата господиням потрібно було добре попрацювати чи витратити чимало грошей. Частину речей могли подарувати родичі або знайомі, – продовжує науковиця. – У більшості регіонів ритуал виряджання новобранців до армії називали проводами, на Херсонщині – відправкою. Для хлопця це був обряд ініціації. Ритуальні дії знаменували прощання з юністю й отримання нового соціального статусу – воїна. Напередодні від’їзду родина новобранця готувала прощальний обід. Молодь і дорослі прощалися з рекрутом окремо. Друзі влаштовували для нього прощальні досвітки. Батьки вдома організовували «баль» – для старших. Будували шатро, прикрашали його килимами й сосновими гілками. Накривали столи й наймали музикантів. Запрошували рідних та односельців. <…> У давнину вірили: щоб солдат повернувся додому живим і здоровим, щоб «кулі минали голівоньку», необхідна участь у проводах усіх односельців. <…> Сироту споряджали до армії хресні батьки. Прощальну вечерю готували коштами всієї громади. <…> Новобранець, прощаючись, просив вибачення за можливі кривди. За народними віруваннями, щоб служба у війську була легка, ніхто з рідних і знайомих не повинен тримати зла на солдата».
* * *
За даними Міністерства оборони України, на фронті нинішньої російсько-української війни Україну захищають близько 40 тисяч військовослужбовиць. «Військова справа була професією і способом життя для частини жінок у давнину. Це було нормою і для варягів, які ставали на службу в Києві та інших руських містах. Серед їхніх поховань є багато могил жінок-воїнів. Ховали з мечами, кіньми та військовим начинням, – розповідає Олена Чебанюк. – У козацьку добу жінкам категорично заборонялося з’являтися на Січі. Їхнє основне призначення громада вбачала у збереженні сім’ї та роду. Здавна українці вживали слово «виховати», бо вберегти дітей було основним призначенням жінки. <…> Воювати нарівні з чоловіками українки почали під час Першої світової війни. Хоча й не одразу. <…> Під час Української революції 1917–1921 років жінки входили до складу повстанських загонів, зокрема брали зброю до рук у Холодному Яру на Черкащині. <…> Багато жінок долучилося до українського підпілля наприкінці 1930-х. Розбудовували Організацію українських націоналістів, а згодом і Українську повстанську армію. Жіноча мережа поширювала агітаційні матеріали, купувала продукти й інші потрібні для підпільників речі. Діяли подібно до нинішніх волонтерів. Іще допомагали на кухнях, шили одяг. Служили медсестрами, санітарками, розвідницями і зв’язковими. <…> Майже всі жінки обов’язково проходили вишкіл на володіння зброєю, але їх намагалися берегти й не залучати до бойових дій. Ставали до бою ситуативно, під час облав і засідок НКВД. Тисячі жінок допомагали повстанцям, виконуючи доручення, підтримуючи бойовий дух вояків, за що понесли від НКВД покарання, ув’язнення в таборах й виселення до Сибіру. Під час Другої світової війни українки хоробро боролися й у складі радянської армії».
* * *
Постаттю, шанованою в українській народній культурі, зокрема у війську, був святий великомученик Юрій (Георгій) Змієборець, день пам’яті якого християни східного обряду відзначають 6 травня. За однією з легенд, святий Юрій переміг страшного змія з київського озера, а потому запряг його у плуга й почав орати – так, мовляв, і з’явилися Змієві вали навколо Києва. «Дослідники старослов’янської міфології припускають, що збіги коренів «юр» і «яр» спричинили перенесення на святого Юрія багатьох функцій Ярила – персонажа язичницької міфології, пов’язаного із весняним пробудженням природи й водночас із військовими змаганнями. Не дарма слово «ярий» означає молодий, весняний, яскравий, світлий, а також надмірно гнівний і лютий, – пояснює Олена Чебанюк. – Юрія шанували на Запорозькій Січі. Він був для козаків зразком лицарської честі й мужності, відданості християнській вірі. Легенда про перемогу над змієм для козаків символізувала боротьбу добра зі злом, світла з темрявою. <…> Святого Георгія зображали на іконах прекрасним воїном на білому коні. Він вражав списом змія, а кінь топтав чудовисько копитами. Спис прикрашали хрестом, який називали Юріївським або Георгіївським».
* * *
Небесним покровителем військових вважався також святий Іван Воїн, день пам’яті якого відзначається 12 серпня. «Святого мученика Івана Воїна шанують як молитовного захисника бійців за Батьківщину. Родичі тих, хто воює й боронить свою землю, замовляють Іванові Воїну молебні за життя рідних, їхній захист від ворогів та ставлять свічки в церкві перед його іконою. На іконах святого Івана Воїна зображують у обладунках римського ратника. У руках він тримає хрест, спис і щит. У молитвах до святого звертаються як до духовного наставника воїнства, «поборника кріпкого на всіх видимих і невидимих ворогів», «хороброго в битвах, ворогів прогонителя і покривджених заступника в бідах, і скорботах, і печалях, і у всяких лихих напастях»», – зазначає авторка.
* * *
Ще одним уособленням переможної сили, воєнної звитяги вважався рівноапостольний князь Володимир Великий, день пам’яті якого відзначається 28 липня (на цю ж дату припадають День хрещення Київської Русі–України, а від 2022 року ще й День української державності). За словами Олени Чебанюк, «образ князя Володимира в Україні здавна вшановували військові та правоохоронці, оскільки він успішно перемагав своїх ворогів на полі битви. За хоробрість його поважали й дружинники, й вороги».
P.S. На обкладинці: картина «Козак-бандурист» невідомого автора (XIX ст.). Джерело: uk.wikipedia.org