Автор статті відзначає, що оголошення нині домодерних термінів («Київська Русь», «Малоросія», «Новоросія») неукраїнськими він вважає неприйнятними і такими, що працюють на користь так званого «русского мира», «який охоче підбирає все, що погано лежить і що нема кому обстояти».
Як зауважує Дмитро Вирський, «Станом на XVIII століття, приставка мало- сприймалася ще в значенні первісна, справжня (тоді існували й добре міжнародно знані аналоги — Мала Греція і Малопольща). Для царської влади український характер проголошеної 1764 року Новоросійської губернії був радше очевидний — адже тут велася губерніальна статистика за національностями (рідкісний випадок для Російської імперії кінця ХVIII ст.). Вона показувала близько 85% мешканців «малоросійської нації» (навіть у сучасній Україні етнічних українців маємо менший відсоток). Від цього імперському уряду було зовсім незатишно, і вже в ХІХ столітті (чи, швидше, після 1789 р., коли французи показали, що нація пахне революцією) він перейшов на комфортніший для себе підрахунок за віросповіданням — зливаючи українців з росіянами під загальною категорією православні».
Досить важливо, що «історія української Новоросії XVIII століття — то сюжет про торжество цивілізації Просвітництва, яка тоді крокувала із Західної Європи усім світом. Вона тривала століття — з 1680-го до 1780 (у Східній Європі довше — аж до середини ХІХ ст.). (…) XVIII століття — це точка неповернення на шляху від традиційного до модерного суспільства, від сталості-застиглості до руху-течії. З іншого боку — це час останнього блиску традиції, її досконалості (майже штучної, бо перш ніж вигадувати нові форми, вже згаданий розширений інтелектуалізм Просвітництва всебічно потренувався на старих). Ось, наприклад, в Україні промислова революція стала відчутною вже в наступному – ХІХ столітті, але раціоналізація сільського господарства (у тому числі й за найпередовішими англійськими взірцями), модернізація будівництва, транспорту і зв'язку – у XVIII столітті вже цілком реальні. Українська господарка тоді стала в центрі одного з перших вибухових бумів фронтирів Західного світу кінця ХVIII і всього XIX століття (термінологія нашого сучасника новозеландця Джеймса Беліча). Такий бум складався з трьох фаз – вибухове зростання, крах, порятунок експортом».
«Просвітницька переповненість вихлюпувалась у світ. Відтак –вестернізація, ще одна барва епохи. Тоді відбувається перехід від малої Європи (Англія, Франція, Нідерланди, Рейнська область і північна Італія) до Європи великої, у якій уже є місце й Україні. Це час, коли Великий Кордон (християнської та ісламської цивілізацій) відступає і прикордонна війна перестає визначати основний триб життя українця. (…) Образ просвітницького переповнення — то, власне, ключ до історії української Новоросії XVIII століття. Вона успішна саме на давніх українських шляхах і проектах (вихід до Чорного моря, судноплавство Дніпром, транспортні коридори в степу тощо). А ось незакорінені в місцевих традиціях вигадки (Грецький проект, міста-примари, волюнтаристський адміністративний калейдоскоп тощо) стають або «потьомкінськими селами», або планами на виріст, – реалізованими вже за модерної доби (ХІХ–ХХ ст.)», – відзначає автор статті.
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням: https://dt.ua/HISTORY/civilizaciya-prosvitnictva-ukrayinskiy-dosvid-313075_.html
За інформацією Інституту історії України НАН України