Чи передбачали українські науковці у 1990-х роках напружені відносини і збройні конфлікти з сусідніми країнами, передусім росією? Чому механізм оборони української держави виявився недосконалим? Чи використовують органи влади напрацювання вчених НАН України, відображені в її регулярних ґрунтовних дослідженнях – національних доповідях? Які важливі знання про суспільство дає демографія? Як готували нову редакцію українського правопису і чому цей процес тривав довгих 27 років? Про це та про досвід роботи дипломатом, у Національному інституті стратегічних досліджень, Міжнародному інституті прикладного системного аналізу (IIASA) і на різних посадах у Національній академії наук України віцепрезидент Академії, голова Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України академік Сергій Пирожков розповів в інтерв’ю журналові «Бінтел» (№1–2, 2023 рік).
Віцепрезидент НАН України академік Сергій Пирожков |
Про національні доповіді НАН України:
«Ми готували в той час [станом на 2015 рік, коли академіка Сергія Пирожкова обрали віцепрезидентом НАН України] наукові роботи з метою мобілізувати наш, український науковий потенціал на дослідження найбільш актуальних і важливих для держави проблем. Наші 38 наявних наукових економічних, історико-філософських установ були потужною силою. <…>
Перша робота за мого керівництва присвячувалася цивілізаційному вибору України. Нам необхідно було остаточно визначатися з напрямом розвитку нашої держави та суспільства. Тобто куди нам рухатися: на Схід чи на Захід? І підтвердити ґрунтовними висновками — до чого Україна більш схильна, яка цивілізаційна спільнота їй найближча по духу. Першу таку доповідь ми підготували у 2016 році — «Цивілізаційний вибір України», де обґрунтовувався стратегічний напрям розвитку нашої держави — євроатлантичний.
…саме ми створювали серйозне підґрунтя для такого вибору. Тут вимагалося вказувати на багато аспектів розвитку держави, в тому числі врахувати й історичні шляхи формування української державності…
Потім з’явилися статті за авторством Путіна, де також ішлося про такі нагальні проблеми. Згодом у своїх виступах він почав стверджувати, що Української держави взагалі ніколи не було, що це лише відголоски діяльності певних імперських угрупувань… Згодом ми видали друком чергову Національну доповідь: «Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності». В цій роботі ми вперше представили 12 географічних карт формування території сучасної України, починаючи з періоду Київської Русі Х століття. Там, наприклад, є карта стосовно ХІІ століття, коли був найбільший її розквіт, перед татаро-монгольською навалою, коли нападники захопили Київ і Київська Русь розділилася на Галицько-Волинське князівство і Велике князівство Чернігівське. Російська імперія повністю заволоділа територією України після того, як Катерина ІІ ліквідувала козаччину і Гетьманщину, а деякі її землі опинилися під управлінням Речі Посполитої, як тодішні білоруські землі відійшли Литві. На цих картах можна побачити і землі українські, що пізніше опинилися у складі Австро-Угорщини, тієї ж Польщі тощо. І на останній карті — територія сучасної України, яку росіяни намагаються сьогодні перекроїти у воєнний спосіб і подати як споконвічні російські землі.
<…> Коли у 2014 році розпочалася безпрецедентна окупація росіянами Автономної Республіки Крим та окремих територій Донбасу, ми підготували доповіді про стратегію відповіді на виклики та запобігання гібридним загрозам України, про євроатлантичний вектор України (коли в нашій Конституції ми визначилися з планами вступу держави у НАТО і ЄС). У цих доповідях йшлося не лише про напрями такого державного розвитку, але й щоразу зверталася увага на суспільну думку щодо таких питань, на підсумки опитувань наших громадян. Тобто подавалася ґрунтовна інформація, як у нашому суспільстві сприймаються ідеї євроінтеграції. Нашими соціологами проводяться такі опитування по кожному з таких питань. Треба ж мати на увазі ставлення суспільства до такої державної політики! Бо, як мовиться, справжня влада та, яку підтримує суспільство. Останньою з таких доповідей стала «Національна стійкість України: стратегія відповіді на виклики та випередження гібридних загроз». Її підготовка розпочалася у 2021 році, але ми її доповідали на [засіданні] Президії Академії у квітні 2022 року. Вже тоді я розумів, що доповідь сприйматимуть з огляду на події не 21-го року, а на повномасштабний напад на Україну 24 лютого 2022 року. Отож для доповіді довелося підготувати два додатки, що виконали юристи — Г.А. Мамедов (ексзаступник Генерального прокурора України) і наші юристи, які навіть провели задля цього міжнародний круглий стіл, де визначалися, як потрібно притягати до правової відповідальності російських нападників. Інакше кажучи, ми актуалізували проблеми, які постали перед Україною сьогодні, і за що повинен нести відповідальність російський агресор.
<…>
Ми надсилаємо [національні] доповіді на «саму гору», де формується державна політика — в Офіс президента, урядові, у наш парламент. Звідти надходять відгуки з повідомленнями, що нашу працю використовують, вона доречна і корисна. А далі як і що, то вже питання не до нас. Хіба що можна судити по зовнішньополітичних подіях і стану справ всередині держави».
Про Будапештський меморандум:
«Налагодження оборони, її складових — питання не стільки наукове чи концептуальне, це питання також практичне. Як це втілюється на практиці? Якщо брати нашу реальність, починаючи з часів отримання незалежності, то погодьтесь, що після розпаду Радянського Союзу нам дісталася велика спадщина не лише в оборонній, але й в економічній галузі. До того чинною була концепція єдиного народногосподарського комплексу СРСР, як і концепція оборонної сфери. Вона залишалась навіть тоді, коли ми стали незалежними і постало питання ядерної зброї, що зберігалася на території України у спецшахтах. Певною мірою я був причетний до розв’язання цього питання, у 1993–1994 роках, коли американці були дуже зацікавлені в тому, щоб ці ракети, націлені на США, були зняті з чергування. Це — по-перше. По-друге, чи могла тоді Україна самостійно застосувати таку зброю? Відповідаю: ні, бо всі системи керування запуском ракет з ядерними зарядами замикалися на Москву, на єдиний центр, без якого ми не могли «активізувати» хоча б одну ракету. А росіяни з української території — могли таке зробити. По-третє, треба було мати відповідну структуру з обслуговування такого серйозного технічного «господарства», включно з обслуговуванням ракет за визначеними термінами… У нас в Україні атомної промисловості не було. Ракети ми могли будувати у Дніпропетровську, але і це ще не все, бо потрібна ще й «начинка» до них. А її виготовляли в іншому місці, не в Україні. Що нам було робити з тими ракетами? На нас дивилися з засторогою з усіх боків. Ось тоді і з’явився Будапештський меморандум, яким гарантувалася наша безпека взамін на передачу нашої ядерної зброї Росії. Тобто обіцяли, що ніхто на нас не нападатиме, не зазіхатиме на нашу територію. Як бачимо сьогодні, нас Росія обвела навколо пальця. Та і меморандум, як відомо, не мав юридичної сили, бо його не ратифікували парламенти країн-підписантів. А коли так, то він і залишається таким собі проєктом, простою декларацією».
Про новітню російсько-українську війну:
«Вважаю, що те, що відбувається сьогодні в Україні, — віроломна агресія РФ проти нашої держави — це, безумовно, не закономірне явище, яке могли собі дозволити здійснювати лише окремі диктатори з викривленою психікою, які не сприймають жодних цивілізованих міжлюдських відносин, для яких людське життя населення як власної країни, так і сусідніх, нічого не варте. Коли ми готували проєкти документів з питань національної безпеки для молодої незалежної Української держави, то навіть уявити таку ситуацію практично не могли. Тому ми й зважилися на передачу ядерного озброєння під гарантії безпеки ядерних держав. Але передбачити тоді, одразу після розпаду СРСР, що це може бути вщент проігноровано і перекреслено, у свідомості тверезо мислячої людини ніяк не вкладалося. Маю надію, що сьогодні це вже починають усвідомлювати й у розвинених країнах Заходу. Яскравим свідченням є їхня консолідація у наданні Україні масштабної допомоги не тільки у постачанні сучасної зброї, але й у розгортанні масштабних санкцій проти країни-агресорки».
Скорочену версію інтерв’ю читайте на сайті незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», повний текст – на шпальтах журналу «Бінтел» (№1–2, 2023 рік).