
В Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України вийшла друком одноособова монографія завідувача відділу загального мовознавства цієї академічної установи члена-кореспондента НАН України Олександра Тараненка «Етномовні оцінні комплекси і стереотипи в масовій свідомості сучасного українського суспільства». У цій праці розглянуто особливості аксіологічного портретування різних аспектів української мови, а також (у зіставленні з нею) російської мови у взаємних оцінках носіїв обох мов — з досить звичайним переведенням їх обговорення з власне мовної в ідеологічну та політичну, духовну й морально-етичну, естетичну площини.
Як зауважує автор у передмові до своєї книги, в системі соціальних цінностей та аксіологічних стереотипів українського суспільства з кінця 1980-х — початку 1990-х років — як прямий наслідок загальної демократизації суспільного, зокрема й мовного, життя, здобуття (відновлення) Україною власної державності та проголошення української мови державною мовою країни — досить помітно актуалізувався комплекс етномовної проблематики. У цей час увага суспільства стала посилюватися не тільки до нових соціальних статусів основних мов спілкування населення країни — української та російської (з поступовим розширенням місця першої й відповідним звуженням місця другої з них), що загалом цілком зрозуміло, і не тільки до питань подальшої кодифікації української літературної мови (вже в нових умовах її функціонування). У фокусі суспільної уваги перебуває також оцінювання тих аспектів загального образу, будови та функціонування обох цих мов, які, здавалося б, далеко не завжди й не обов’язково мають пряме значення для їх практичного використання в суспільстві, їхнє аксіологічне маркування — з досить звичайним переведенням їх обговорення з власне мовної в ідеологічну та політичну, духовну й морально-етичну, естетичну площини.
Актуалізація такого комплексу етномовної проблематики, за словами члена-кореспондента НАН України Олександра Тараненка, загалом характерна не тільки для мовної ситуації в сучасній Україні, а й тією чи тією мірою для інших слов’янських країн і ширше — європейських країн колишнього соціалістичного блоку, причому насамперед для тих із них, що до цього, до своєї незалежності перебували в складі державних федерацій як не основні, не домінантні державні утворення, а мови цих народів зазнавали / зазнають потужних впливів з боку мов домінантних у таких федераціях народів.
У центрі уваги пропонованої монографії перебуває насамперед відзначений комплекс явищ української мови — власне, не так мови, як тією чи іншою мірою характерних стереотипів у її сприйманні й оцінюванні з боку різних кіл українського суспільства, її аксіологічне портретування. Але, оскільки основним фоном для зовнішнього сприйняття й оцінювання української мови протягом тривалого історичного періоду була й значною мірою все ще лишається російська мова і носії як однієї, так і другої з цих мов продовжують їх порівнювати, зіставляти, до аналізу також залучаються відповідні факти російської мови в їх сприйнятті носіями обох цих мов. Автор також відзначає, що з посиленою увагою до нового статусу української мови в новій Україні та до особливостей її сприйняття в суспільстві тепер ставляться не тільки в українсько- й російськомовній спільнотах у самій Україні (особливо в національно активних їхніх колах), але й не менш пильно та ревниво в Російській Федерації, керівництво, політичні кола якої, медіа, як, утім, і широкі маси її населення, дуже зацікавлені у збереженні попереднього домінантного соціального становища російської мови в Україні як однієї з особливо важливих запорук збереження свого політичного впливу на неї.
Сучасний етап в українсько-російських мовних взаємовідносинах науковець ділить на два підперіоди:
1) початок 1990-х років — 2013 рік;
2) від 2014 і особливо 2022 років, коли внаслідок збройної агресії РФ і початку війни між двома країнами:
по-перше, не тільки практично згорнулися міждержавні й міжнародні відносини, а й значно більшою мірою, ніж протягом попереднього підперіоду, стали обмежуватися інформаційні та культурні контакти між ними;
по-друге, Україна, прагнучи якомога повніше нейтралізувати можливості для продовження ідеологічної експансії з боку РФ, стала значно рішучіше відмовлятися від спільної для них пострадянської ідеологічної спадщини й наявності слідів російської історії, географії, культури на ономастичній карті країни (в ойконімії, урбанонімії, ергонімії, у назвах історичних і пам’ятних дат тощо);
по-третє, в різних колах українськомовного соціуму посилилися прагнення до очищення української літературної мови на різних рівнях її структури від наслідків впливів російської мови.
Особливу увагу в монографії приділено таким питанням, як:
а) у загальнішому плані — трактування деяких проблемних аспектів співвідношення етнічної мови і етнічної ментальності;
б) культивування різноманітних історико-мовних міфів (як спалах зацікавлення мовним минулим свого народу з його явною ідеалізацією та проєкцією на сучасність);
в) характеристика певного комплексу етномовних аксіологічних стереотипів у свідомості як українського соціуму (у межах як українсько-, так і російськомовної спільнот), так і російського суспільства — стереотипів як загалом умотивованих, так і досить наївних, як достатньо неусвідомлюваних, «стихійних», так і ідеологічно запрограмованих, які реалізуються у поглядах різних суспільних (політичних і культурно-мовних) кіл на природу української та російської мов, їхнє походження та історію, структуру та функціонування (на матеріалі різних мовних одиниць, категорій і явищ);
г) нові явища в контактах і взаємовпливах української та російської мов (у взаємному оцінюванні їхніх носіїв) і соціолінгвістичний статус російської мови в Україні;
ґ) вигляд, структурування конотативної «соціолінгвістичної карти» України (української топонімії) в стереотипах мовної свідомості її населення.
Автор також узяв до уваги результати відповідних соціологічних опитувань населення країни.
Зокрема, за підсумками здійсненого аналізу член-кореспондент НАН України Олександр Тараненко констатує посилення ідеологізації та політизації мовних питань, а також перехід до психологізації у підходах до висвітлення етномовної проблематики, з огляду на кілька важливих передумов.
По-перше, завдяки загальній демократизації суспільного життя стало можливим широке обговорення різних питань, що становлять, на думку ініціаторів, значний суспільний інтерес, з висуненням різних поглядів на предмет обговорення.
По-друге, після розпаду попереднього державного утворення — СРСР з його ідеологічною базою й утворення самостійної державності стала формуватися нова ідеологія — з посиленням українського національного чинника, з посиленням уваги до «свого», національного (на противагу офіційно нав’язуваному досі «інтернаціональному», а фактично значною мірою спільному з російським).
По-третє, через масову недовіру широких кіл суспільства до «офіційщини» радянського періоду (до «офіційної» науки — історії, етнології, мовознавства та інших) і прагнень до докорінної переоцінки постулатів суспільствознавчих наук радянського періоду / періоду соціалізму активізувалась «аматорська лінгвістика», зокрема, як один з її виявів, — явище історико-мовної міфотворчості.
По-четверте, як наслідок чергової зміни парадигм у суспільствознавчих науках і, зокрема, відповідної переоцінки методологічних цінностей у лінгвістиці став відбуватися відхід мовознавства з останньої чверті минулого століття від структуралізму як однієї з домінантних перед цим парадигм дослідження природної мови з приходом йому на зміну напряму когнітології та актуалізацією різних напрямів етнолінгвістики. Якщо радянська філософія й радянська лінгвістика у другій половині ХХ століття рішуче застерігали від надмірного психологізму в трактуванні змістової сторони різних мовних явищ, від проведення безпосередніх паралелей між особливостями структури певної національної мови й етнічною психологією, національним характером, то тепер ситуація у цій сфері часто виглядає загалом майже протилежною (на межі 1980–1990-х років у нас актуалізувалося саме́ словотвірне гніздо ментальність, під чим найчастіше розуміють саме національні, етнічні аспекти цього поняття).
На загальному тлі нинішньої активізації уваги до психологічної інтерпретації різних мовних явищ, що мають рівень змісту, причому з прагненням до пов’язування їх з особливостями ментальності різних народів, автор монографії наголошує на необхідності уважнішого, обережнішого підходу до констатації фактів прямої, безпосередньої зумовленості тих чи інших особливостей певної мови відповідними особливостями етнічної ментальності. Паралельно з пошуками в такому напрямі слід, безперечно, мати на увазі також можливі впливи загальної ментальної діяльності людей (безвідносно до їхньої етнічної належності), загальної структурної специфіки відповідної мови на її різних рівнях, а також особливостей формування й розвитку са́ме літературної форми відповідної національної мови.
Якщо розглядати конкретніше ідеологізований комплекс етномовної проблематики, то перше, що, на думку члена-кореспондента НАН України Олександра Тараненка, впадає у вічі навіть сторонньому спостерігачеві, — це культивування різноманітних історико-мовних міфів. У загальних межах цього явища автор виокремлює три основні тематичні напрями. Це, по-перше, пошуки «золотого віку» української мови в глибокому доісторичному минулому — з виведенням її як однієї з найдавніших мов світу. По-друге, це поширення різних напрямів українського неоязичництва з оперуванням також відповідними мовними даними, з культивуванням персонажів [нібито] давньоукраїнського пантеону — як досі відомих науці, так і нововідкритих. І, по-третє, це демонстрування «позитивної оцінності» складу та загального образу української мови, насамперед з увагою до такого її аспекту, як внутрішня форма багатьох українських слів (як з етимологічно обґрунтованим, але в семантичному плані невиправдано абсолютизованим, так і з тільки домислюваним у плані «народної етимології» її трактуванням).
На думку науковця, українська національна та державна самосвідомість, яка утверджується в сучасному суспільстві, певною мірою об’єктивно ще, можливо, потребує існування відповідних історичних державо- і мовотворчих міфів, про що свідчить також активізація таких тенденцій у суспільствах інших народів на пострадянському й ширше — на постсоціалістичному просторі (не менш активно це демонструє, зокрема, сучасна Росія). Однак у нормальному соціально й духовно структурованому суспільстві подібні ідеї мають посідати, звісно, лиш одну з ніш масової свідомості, причому далеко не домінантну й тим більше без претендування як на справжню науковість, так і на монопольне вираження українського патріотизму та на підтримку їх з боку державної ідеології.
Автор також відзначає, що у масовій свідомості широких національно зорієнтованих кіл сучасного українського суспільства можуть співіснувати й «мирно уживатися» (без належних для цього підстав) дві крайності в поглядах на українську мову в її взаємовідносинах з іншими мовами. З одного боку, стверджується її винятково важлива роль у формуванні й розвитку інших мов — як «давнішої» в межах певного мовного ареалу або й «найдавнішої» мови світу, і походження багатьох подібних у них одиниць і явищ оголошується запозиченнями саме з неї. З другого ж боку, досить звичайним явищем є позиція крайнього пуризму в цілком природних прагненнях зберегти самобутність української мови в її контактах з іншими мовами. Така настороженість стосується зі зрозумілих причин насамперед російської мови (як найбільшої вже протягом кількох століть загрози для цієї самобутності), коли спільні з нею або принаймні подібні до неї мовні одиниці і явища давнього походження — за наявності в сучасній українській мові інших одиниць, зокрема пізнішого походження, відсутніх у російській мові або принаймні застарілих у ній, — невмотивовано оголошуються «росіянізмами», фактично віддаються російській мові. Й об’єктивно виходить, що українська мова в результаті таких оцінок постає «молодшою», ніж це є насправді, й, звісно, молодшою від російської мови.
Актуалізовані як в Україні, так і в Росії тенденції не тільки до зіставлення, а й до протиставлення різних аспектів української і російської мов (з полемікою між виразниками інтересів проукраїнської і проросійської сторін) охоплюють своїм діапазоном досить широкий спектр питань (з їх ідеологізацією та політизацією). Як стверджує член-кореспондент НАН України Олександр Тараненко, це, з одного боку, зіставлення / протиставлення цих мов у колах (про)української та (про)російської політико-ідеологічної та культурно-мовної орієнтацій на широкій шкалі культурних, морально-духовних, інтелектуальних, естетичних і навіть політичних цінностей суспільства — з обґрунтуванням таких відмінностей далеко не в останню чергу різною ментальністю народів — їхніх носіїв. Досить значного поширення набули при цьому різні трактування етнічних авто- і гетеростереотипів українців і росіян (з оперуванням також відповідними мовними даними). З другого боку, це зіставлення / протиставлення цих мов на шкалі їхнього формування й історичного розвитку — з «притягуванням» (об’єднуванням) і «відштовхуванням» (роз’єднуванням) їх у їхніх історичних витоках (зі спростуванням старих і творенням нових концепцій).
У взаємовідношенні тенденцій інтеграційного і дезінтеграційного характеру, між «притягуванням» і «відштовхуванням» перша з цих тенденцій, як нагадує автор, традиційно характеризувала полюс російської мови на шкалі взаємовідносин обох мов, а друга — полюс української мови (власне, не так мови, як української мовної свідомості в її прагненні до збереження мовної самобутності). Станом натепер значно більшу активність у тенденціях до «притягування» також виявляє поки що російська мова. На це «працюють» також нові або актуалізовані з арсеналу ще царської Росії ідеологеми сучасної російської пропаганди і політики, побудовані на принципах єдності східнослов’янських народів та їхніх мов або навіть єдиного руського народу з, відповідно, єдиною мовою:
а) в етно- і культурно-мовному плані (з виходом також на політичний рівень) — оперування в РФ юридичним поняттям (ще з 1990-х років) «співвітчизників за кордоном», до яких віднесено не тільки етнічних росіян, а й узагалі тих, хто спілкується російською мовою, і тих, чиє родове коріння виводиться з колишнього СРСР і навіть з Російської імперії (з їх не просто підтримкою, а й у разі потреби і захистом), трактування російського народу як «найбільшого розділеного народу» в світі, пропагування проєкту «русского мира» («російського світу») і нового панславізму для східного слов’янства;
б) у релігійному плані — поширення «православного фундаменталізму» в його російській реалізації (як характеризують сучасне російське православ’я його опоненти): з продовженням тверджень про «самую правильную веру» («найправильнішу віру»), з підкресленням органічного зв’язку між належністю до російського православ’я і до єдиного руського народу («Як неможливо розділити триєдиного Бога, так неможливо розділити і єдиний руський народ. Усе це разом — Свята Русь»);
в) у морально-духовному плані — твердження про особливу духовність російського народу і його високу моральність, обстоювання «традиційних російських духовно-моральних цінностей» (особливо в протиставленні Заходу);
г) у політико-економічному плані — наполегливі заклики до спільного політичного, економічного, інформаційного, культурного простору, до єдиного «євразійського» простору.
Однак, як вважає автор, у співвідношенні інтеграційних і дезінтеграційних процесів у відносинах між українською та російською мовами вже можна говорити й про наявність певних змін у векторах впливів: це вже не тільки тенденції «притягування» з боку російської мови і «відштовхування» з боку української мови (хоча таке «відштовхування» також значно посилилося), а й, уже навпаки, тенденції «притягування» з боку української мови і «відштовхування» з боку російської мови.
Тенденції дезінтеграційного характеру, що вступили в дію від початку 1990-х років, є як похідними від нинішнього стану відносин між самими державами, так і власне мовними. У загальнодержавному плані це ослаблення інтенсивності міграційних процесів із Росії в Україну як прямий наслідок уже нарізного існування цих двох держав, обмеження спільного (власне, російського) інформаційного та культурного поля між двома країнами, охолодження й постійні загострення відносин між ними на державному рівні, а з 2014 і особливо з 2022 років — уже пряма воєнна агресія з боку РФ і повномасштабна російсько-українська війна. Різко посилилися почуття неприязні й прямої ворожнечі між самими народами. У мовному плані помітно посилилися також тенденції — як стихійні, так і програмовані, культивовані — до дальшого відмежування української мови від російської: значна активізація антиросійського пуризму, офіційна політика дерусифікації українського ономастикону (в рамках його деколонізації) тощо.
З іншого боку, в межах України — у загальній сфері української державності і в загальному просторі функціонування української мови як державної — стали посилюватися дія інтеграційних тенденцій у плані самоідентифікації етнічних росіян і російськомовних етнічних українців і впливи (як «притягування») української мови на російську мову в країні. Наприклад, у значної частини етнічних росіян України посилюється наявне й давніше усвідомлення своєї належності до української політичної нації, а в самохарактеристиках тих російськомовних українців, що раніше позиціонували себе як «русских» (хоча, звичайно, й «не тих, що в Росії») або — зі становленням уже окремої української державності — застосовували щодо себе ніби менш «категоричне» і більш розмите найменування «славяне» («слов’яни»), тепер дедалі частіше стало вживатися «украинцы» («українці»), «украинский» («український»). Дія інтеграційних тенденцій з боку української мови щодо російської (в Україні), яка посилює, таким чином, її специфіку на тлі російської мови метрополії, виявляється як у кількісному, так і в «якісному» плані, і, як реакція на це, стали виявляти себе й тенденції «відштовхування» — уже з боку певних кіл російської (не тільки політичної, а й звичайної культурно-мовної) орієнтації в Україні.
У кількісному плані це, звичайно, зростання обсягу і прискорення динаміки в російській мові України як запозичень з української мови, так і українськомовних вкраплень.
Щодо змін «якісного» характеру (з певними модифікаціями тематико-змістового й аксіологічного плану), то:
а) у тематичному діапазоні запозичень образ українізмів у російській мові демонструє розвиток від етнографічної, історичної та побутової сфер (відтворення національного й регіонального колориту) до актуальних соціальної та політичної сфер. Якщо в російській мові метрополії продовжує переважати загальний образ українізмів як одиниць побутової сфери (звідси також їхній образ як одиниць «простішої» стилістики), то російська мова в Україні не тільки вбирає в себе більшу кількість українізмів з різноманітною тематикою, а й наповнюється українськими «державницькими» орієнтирами та цінностями;
б) у прагматико-аксіологічному діапазоні вкраплень, у дискурсивних практиках це еволюція від добродушного жарту й легкої іронії до злого, в’їдливого, вбивчого сарказму.
З боку української мови «притягування» — як вплив на російську мову України — виявляється як засвоєння в останній не тільки численних адаптованих (русифікованих) українізмів, а й українізмів без належної адаптації.
За словами члена-кореспондента НАН України Олександра Тараненка, російська мова в Україні в період державної Незалежності країни виявляє ознаки переходу від статусу просто регіонального варіанта російської мови до статусу її національного варіанта. Однак значно рельєфніше питання про її соціолінгвістичний статус окреслиться, зрозуміло, після завершення нинішньої російсько-української війни — залежно від змін у масовій свідомості українського суспільства та від напрямів мовної політики держави.
Сліди непростої історії України, особливо в її відносинах із сильнішими в той чи той період сусідами, її шляху до нинішньої державності, факти вже недавнього її минулого в складі СРСР, особливості національної та соціальної неоднорідності її регіонів, тобто певні цінності й орієнтири українського суспільства, — усе це знайшло відбиток також на умовній «соціолінгвістичній карті» української топонімії за рядом тематичних напрямів, в наявності певних груп власних назв із конотативними нашаруваннями.
Набір певних етномовних стереотипів і цінностей у свідомості суспільства — явище, звісно, історично змінне. У нових обставинах життя українського суспільства і функціонування української мови така динаміка увиразнилася, що особливо помітно на прикладах, зокрема, мовних образів росіян (з Росії) — з посиленням їхніх негативних рис (як, з іншого боку, і образів українців у мовній свідомості «російських» росіян), у складі конотативної топонімії України — з певною вже дезактуалізацією не тільки, наприклад, образу Переяслава (у значенні Переяславської ради 1654 року), а й наявних у мовному полі країни в 1990-ті — на початку 2000-х років Збруч, Дніпро як символів історичного розподілу регіонів України (Правобережна і Лівобережна Україна), з культивуванням від 2014 року вже образів не так героїчних поразок (Берестечко, Крути й інших), як героїчних перемог (наприклад, Конотоп).
Монографію адресовано мовознавцям, етнологам, історикам, соціологам — науковцям і викладачам, студентам-філологам, а також широкому колу всіх, хто цікавиться проблемами функціонування й розвитку української мови, як і інших слов’янських мов, та сучасної мовної ситуації в Україні.
Бібліографічний опис видання:
Тараненко О. О. Етномовні оцінні комплекси і стереотипи в масовій свідомості сучасного українського суспільства. Київ, 2026. 511 с.
За інформацією Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України





