Оприлюднено методичну розробку публічної лекції «Україна як alter ego путінської Росії», яку підготувала Завідувачка відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України член-кореспондент НАН України Лариса Якубова. Науковиця проаналізувала трансформацію політики РФ щодо України, еволюцію «українського питання» в контексті відродження імперського ресентименту і перетворення Росії на тоталітарну систему, в якій знищення України стає ідеєю фікс. У виданні також надано рекомендації зі включення проблематики в освітню царину й систему державного управління.
Олег Шупляк. «Велика битва України з Мордором» (2022). Джерело: shupliak.art
1. Криза російської ідентичності й «українське питання».
«Сучасний, доволі органічний, впливовий і помітний процес деколонізації, що перетворився під впливом рашистського терору на мейнстрим і розвивається як на низовому рівні, так і в інтелектуальній сфері, на Заході доволі часто трактують через конструкт «культури скасування» (cancel culture). При цьому за лаштунками розумувань залишається колоніальний дискурс, без залучення якого вибудувати адекватну аналітичну конструкцію просто неможливо. Ситуація пригнічення («скасування») російської культури українською народжується, власне, у віртуальному дистильованому світі альтернативної реальності, де існують рівноцінні і рівноспроможні культурні феномени, жодний з яких не є продуктом багатосотлітнього застосування практик «скасування культури», як звичної норми діяльності імперії стосовно колонії», – констатує науковиця і далі аналізує причини й мету рашистських інтерпретаторів української деколонізації, яку агресор подає як причину війни проти України.
«Зрештою, не лише у літературних салонах, квазіінтелектуальних майданчиках та телевізійних студіях «українське питання» в його рашистському ізводі переросло в мета-питання, з яким нерозривно пов’язане буцімто існування самої Росії і в екзистенційному, і в онтологічному, і в сутнісному значеннях. Воно переросло у нав’язливу ідею, спонуку і цілепокладання існування путінської системи, «глибинного народу» і армії, яку вони спрямували знищувати Україну, бо та Україна, що існує, становить буцімто для нинішньої Росії смертельну загрозу, – зауважує Лариса Якубова. – Найбільший «врожай» реакцій цілком передбачувано зібрали статті і виступи В. Путіна, в яких він заперечував існування українців і витлумачував сутність українського питання в той спосіб, що підводив квазіісторичні аргументи під російську воєнну інвазію, анексію українських територій і геноцид українців. Вітчизняні автори сперечалися з історичними і політичними аргументами Владіміра Путіна. Направду, абсолютно не результативно, бо не можна побороти науковими інструментами ідеологемний політтехнологічний продукт.
Як доволі часто траплялося в історії, змістовно порожні і брехливі тексти, які включаються в дискурсивний обіг завдячуючи, з одного боку, посаді автора; з іншого боку, емоційно зарядженій дискусії профільних спеціалістів та політичних опонентів, слугують лише нормалізації оприлюднених там тез та їхньому таргетуванню у тих шарах свідомості, на які ані професійні історики, ані політики не мають жодного впливу. Зрештою, емоційне обговорення, саме собою перетворюється на інформаційну бульбашку постмодерну, яка існує як річ у собі, доводячи зовнішнім експертам, що «не все так однозначно». Отже, гібридна функція історикоподібної ІПСО досягає своєї мети – блокує потяг до вивчення проблеми і маркування цієї царини як галузі непізнаваного.
Причини послідовного і демонстративного заперечення суб’єктності України та українців, безумовно, слід шукати в ідентичнісній площині. Йдеться про кризу російської ідентичності внаслідок деконструкції біполярного світу, розширення зони демократії за рахунок колишніх східноєвропейських сателітах СРСР, їхньої усвідомленої «втечі» в бік ненависного Заходу і наступного економічного зростання. Кілька спроб відновлення впливу у колишніх радянських республіках (зокрема, спроби створення СНГ, Митного союзу, Євразійського Союзу і т. і.) завершилися поразкою. Нетривалий, однак гострий військовий конфлікт із Грузією діагностував перехід імперської хвороби в гостру фазу, анексія Криму засвідчила, що Кремль відкинув проєкти створення «ліберальної імперії» і став на шлях гібридної експансії. В лютому 2022 р. в Україні вже йшлося про широкомасштабну війну, яка невдовзі набула ознак геноциду».
2. Вибір гідності проти вибору несвободи.
«Усвідомлення місця України та українців у світоглядній матриці «Русского мира» і наступний демонтаж неоімперської парадигми є запорукою стійкості українського проєкту. Це своєю чергою, потребує переборення реактивної моделі презентації України, яка традиційно «реагує» на виклики чи то Росії, чи то Заходу, замість самопозиціонування, саморефлексії і самоконцептуалізації.
Реконцептуалізація України є інструментом її звільнення не лише з концептуальних пасток «довгого ХХ сторіччя» (отже, воєн за історичне минуле, а відтак – території та населення), а й геополітичної суверенізації. <...>
Вийшовши з-під влади Росії, країни так званого східного партнерства й асоційовані члени ЄС в ХХІ сторіччі демонстрували вартий подиву прогрес й зростання рівня життя населення. Натомість Росія, яка мала непорівнянні з ними показники ВНП на тлі напрочуд сприятливої кон’юнктури цін на енергоносії демонструвала геть інші тенденції: поляризацію багатства і бідності (причому левову частку населення складали ті, хто балансували на межі бідності, не маючи жодних шансів вирватися з боргової пастки); поляризацію розвитку регіонів і столиць; зміцнення авторитарних тенденцій при згортанні паростків лібералізму і демократії; перетворення чиновництва і представників на зв’язаний корупційними путами правлячий клас; відродження імперського ресентименту при одночасному зростанні стихійного і керованого радикалізму правого і лівого гатунку; дегуманізацію сфери культури і освіти; наростання кризових явищ у сфері міжетнічних відносин на тлі асиміляційної політики Кремля; зростаючу мілітаризацію і агресивність вкупі із розгортанням підривної діяльності в низці геополітичних «гарячих точок». <...>
Євромайдан був народною відповіддю на роздоріжжі, де вирішувалося питання: Україна повертається в тоталітарну колію разом із путінською Росією? Чи намагається вирватися з неї і здобути свободу і суб’єктність, які не випадало отримати впродовж ХХ сторіччя?
Вибір українцями шляху гідності спричинив відповідь Кремля, яка полягала буквально в наступному: Україна буде або провінцією неоімперії, або не буде зовсім у тому вигляді, як постала в 1991 році. Спочатку гібридна, а від 2022 р. широкомасштабна війна РФ проти України стала нічим іншим, як ситуативною відповіддю на імперський виклик Росії, нездатної вирішувати свої проблеми інакше, як через насильство».
3. Міфологізація історії і дискурс ненависті.
«Росія повертається в тоталітаризм – його дещо модернізовану новітню версію, рашизм. Низка сутнісних ознак перетворили її на онтологічно ворожу духу західноєвропейської цивілізації, оскільки світоглядна картина «глибинного народу», сформована кремлівськими політтехнологами і пропагандистами, є імперською, тоталітарною та апофетичною.
Русские (ідеться про офіційний історичний канон, що з певними, на загал косметичними, змінами існує від кінця XVIII ст.) усвідомлюють себе як старші/основні спадкоємці так званої Давньої Русі із центром у Києві.
Цей системотвірний міф походження (а кожен історичний/політичний міф є основою розбудови цілої інформаційної мережі смислів, цінностей та настанов) є вкрай небезпечним для України. Бо ж у ньому Київ є сакральною «колискою», що перебуває на умовно-своїй-чужій території. Наприкінці ХХ ст. правителі РФ не могли озвучувати прямо свої претензії на Київ, втім базової ментальної суперечності кожного росіянина це не вирішувало. В цьому сенсі репліки про решту «сакральних» російських міст (Севастополь, Херсонес, Запоріжжя) чи територій (Новоросія, Донбас), урбаністичних маркерів (всіх цих пам’ятників/ідолів та назв вулиць) – є лише інверсією базового міфу про Київ – матір міст руских (до речі, перевертня, оскільки у легендарного літописця йшлося про міста руські (тобто, давньоруські), а не російські=русские).
Втім, важливі не системні маніпуляції історією Русі, а те, що у чинному офіційному історичному каноні (саме він, подібно матриці, форматуватиме масову свідомість нових поколінь росіян) Київ і Україна постають як належна тим самим росіянам отчизна (прадавня земля предків). Дарма, що на ній, не змінюючи місце проживання від появи самої Русі мешкає левова частка сучасних українців, і саме для них, а не росіян, – вона є вітчизною. Саме їхній родовід, а не родовід мешканців РФ, мільйонами корінців і цілими родовими деревами уходить вглиб української землі на принаймні дев’ять сторіч.
Сконструйнована за настановами і відповідно до бачення В. Путіна умо-глядна «історія» використовується для прискорення процесів тоталітаризації…, промисловизації вирощування нових поколінь «людини юрби», основним і єдиним призначенням якої є демографічне забезпечення війни тоталітарної Росії із ворожим їй світом. Цей тренд подібний до радянського (комунобільшовицького) експерименту з масовою негативною мобілізацією (хоч та базувалася на ідеях всесвітньої пролетарської революції). Відпрацьовується вона через нав’язування парадигми «екзистенційної битви» «країни-цивілізації» Росії із північноатлантичною цивілізацією за творення «багатополярного світу» – насправді ж, за набуття Росією мандату здійснювати поліцейські і каральні функції на постімперських просторах (програма мінімум), руйнування могутності НАТО як основи домінування США і ЄС та перетворення неототалітарного тренду на новий шлях людства.
Спотворена історія Росії (міф–історія країни, якої ніколи не існувало) використовується як аргументна база самодостатнього аксіоматичного дискурсу ненависті, що перебуває в основі світоглядної рамки рашизму. Її відрізняє апофатична концептуальна рамка, де Росія і росіяни позиціонуються через заперечення навколишнього світу (ліберально-демократичного передусім) і його зерен у собі».
Олег Шупляк. «Яблуко» (2022). Джерело: shupliak.art
4. Російський тоталітаризм як геополітична патологія.
«Наразі [в Росії] розгортається завершальна фаза стабілізації і стандартизації масової свідомості тоталітарного зразка. Влада планує досягнути цього через централізацію виховання і моделювання масової свідомості в навчальних закладах. Метою є затвердження русского неототалітаризму (рашизму) як ідеологемної основи проєкту майбутнього РФ. Вже не приховується, що перспективним орієнтиром є існування РФ у стані «обложеної фортеці». Тож, політизуючи і мілітаризуючи, всупереч чинній Конституції середню і вищу школу, Кремль формує фундамент тоталітарного світогляду, загальнообов’язкового для мешканця РФ. Рамка «історичного світогляду» наступних поколінь мусить вибудовуватися централізовано, уніфіковано і на засадах модифікованої відповідно до завдань так званої СВО доктрини «Русского мира».
Тоталітаризація путінської Росії стає незворотною. Маргіналізація, заборона і знищення виявів «Іншого» в картині минулого і сучасності путінської Росії стає питанням часу. Універсальним «Іншим»/«Ворогом» в рашистській системі координат є Україна, як анти-Росія, і українці, як «браковані» росіяни.
Не важко помітити, що Кремль повертається до більшовицьких методів роботи з масовою свідомістю і ставить на штучне зрощування тоталітарної маси через найбільш масовий соціальний інститут – школу (і базову, і вищу). На разі ідеться вже не про пропаганду як таку, а про створення «інкубаторів» нової людини з новою ідентичністю – ідентичністю, змодельованою кремлівськими політтехнологами. В її основі за відсутності класичної політичної ідеології перебуває модифікований політтехнологічний конструкт «Русского мира» – аполітичний, еклектичний, позаісторичний, що претендує на універсальність і позачасовість, не потребує політичної чи наукової апробації, оскільки є самозрозумілим і природнім для мешканців «країни-цивілізації». <...>
Баланс доцентрових (імперських) і відцентрових (націє-/державотворчих) сил століттями утримується завдяки широкому управлінському і соціальному інструментарію, який не доводиться зводити лише до репресивного. Росія вправно оновлює імперські практики. Проте, неподоланний внутрішній конфлікт між імперською формою, що унеможливлює соціальний розвиток, а лише клішерує попередні форми життя, та викликами зовні, власне, і перетворюють Росію на хронічного геополітичного хворого, що існує від одного «загострення» до іншого. Нездатність цієї форми існування соціокультурного організму жити в мирі з собою і навколишнім світом несе чимдалі більшу загрозу для людству загалом, адже від лютого 2022 р. ідеться про те, що «русскость» перетворилася на елемент соціопатичної екзальтації. З усіх масових джерел ллється одна істерична реакція – «я русский всему миру назло!», причому волає це колективний суб’єкт, що знищує українців, які насмілилися заперечувати свою русскость, а в їхній особі – увесь колективний Захід і Україну, як уособлення нерусскості.
Чимдалі більше наводить жах сам змінений стан свідомості, який демонструють пересічні росіяни, ніби граючись у цікаву безневинну гру. Росіяни зверху донизу поводяться, ніби нищення України відбувається «понарошку», віртуально, і назавтра після розрекламованого на всіх рівнях влади і розтиражованого через ЗМІ і мережі скидання чи то на Україну, чи будь-де інде ядерного боєзаряду, можна буде як ні в чому замиритися… – таке враження виникає у низки політичних спостерігачів. Культурологи і соціологи відзначають феноменальний рівень нерозвиненості, дитячої безвідповідальності, інтелектуальної недієздатності і моральної деградації росіян, власне глибоку соціальну архаїку їхньої популяції».
5. Зупинити «Русский мир».
«Путінська Росія нав’язує Україні і світу спотворений дискурс «боротьби за суверенітет», при цьому сама є антицивілізацією, заточеною на поетапне знищення України і світу, а суверенітет в її розумінні – це право безкарно це робити. Росія, яка здійснила консервативну революцію і далі трансформується на закриту тоталітарну систему, ідентифікує Україну як свій антипод. Це відповідає дійсності. Інша справа, що тоталітарний жаргон (дерев’яна мова) Кремля дає можливість рефлексувати об’єктивну реальність у категоріях загрози з боку України, а не Росії. Ще більша проблема полягає в тому, що колективний Захід тривалий час лишався в полоні нав’язаного Росією дискурсу, дозволяючи своєю поблажливістю і бездією масштабувати його руйнівний вплив на світ.
В окреслених обставинах одним з найбільш нагальних завдань соціогуманітаріїв, політиків, публічних і громадських діячів світу є визволення своїх громадян з нав’язуваних Кремлем дискурсивних тенет, що зрештою стане підосновою звільнення фізичного з віртуального мороку «Русского мира».
Другим, і перспективно екзистенційним, завданням є виставлення надійного заслону на шляху масштабування неототалітарного тренду, який Кремль намагається нав’язати світу через занурення в глобальну війну, зробивши безкінечну війну таким само інструментом тоталітарного розвороту, як у самій Росії.
Зупинення масштабування популістського тренду, що є проміжним інструментом досягнення цієї мети, є третім завданням вільного світу. Всі решта викликів епохи на цьому тлі виглядають другорядними».
Мурал британського вуличного художника Бенксі у Бородянці на Київщині. Фото: www.bbc.com
За інформацією Інституту історії України НАН України