За традицією на черговій звітній сесії Загальних зборів Національної академії наук України 23 квітня 2026 року нагороджено переможців конкурсу на найвищу відзнаку Академії – Золоту медаль імені В.І. Вернадського.
Нагадаємо, на честь першого президента Української академії наук (нині Національна академія наук України), видатного вченого академіка Володимира Івановича Вернадського, а також з нагоди свого 85-річчя НАН України заснувала найвищу нагороду Академії – Золоту медаль імені В.І. Вернадського. Нею відзначають учених за видатні досягнення у галузі природничих, технічних і соціогуманітарних наук. Щорічно до дня народження академіка В.І. Вернадського (12 березня) присуджуються дві золоті медалі – одна українському й одна іноземному науковцеві.
Як ми вже повідомляли, за підсумками конкурсу 2025 року ці відзнаки було присуджено академікові НАН України Миколі Жулинському й іноземному членові НАН України Маркові Павлишину (Австралія) – за визначний внесок у розвиток українського літературознавства та його утвердження за кордоном.
Президент НАН України академік НАН України Анатолій Загородній від імені всіх учасників сесії Загальних зборів Академії привітав лауреатів із цією почесною нагородою, побажав їм подальших творчих успіхів і вручив медалі й дипломи.
По тому лауреати виступили з науковими доповідями.
Спершу слово для виступу було надано академікові НАН України Миколі Жулинському:
«Шановне академічне товариство!
Висока честь для мене виступити сьогодні перед вами зі словами вдячності за присудження мені Золотої медалі імені В.І. Вернадського НАН України. І подумати вголос, чому саме нині, в жорстокі часи екзистенціального випробування країни і народу, мені – гуманітарію, літературознавцю і моєму австралійському колезі, також літературознавцю Марку Павлишину, судилося отримати найвищу відзнаку Національної академії наук України.
Гадаю, саме тому, що Президент НАН України і Президія НАН України, які ухвалювали це рішення, прагнули цим відзначенням гуманітаріїв наголосити на тому, що гуманітарний потенціал України, передусім української культури, науки і освіти, літератури і мистецтва, відіграв і продовжує відігравати важливу роль в успішному, попри серйозні помилки в державному будівництві та катастрофічні втрати людського капіталу, протистоянні Злу, яким є російський агресивний тоталітаризм.
І коли ми в такі складні для України часи говоримо про помилки в державному будівництві, то однією із них була недостатня, вірніше не послідовна і не системна державна гуманітарна політика. І як тут не згадати нещадно болісний присуд, який на початку 1990-х висловила Ліна Костенко: «Покотили Україну до прірви». Щоб не впасти в цю прірву, тобто, щоб не втратити головного – відновленої державності, Ліна Костенко в ті часи запропонувала не тільки здійснити глибокий самоаналіз, тобто об’єктивно оцінити ситуацію, в якій перебуває молода держава з тисячолітньою історією, але й подати світові невикривлену інформацію про себе, про Україну.
У своїй лекції, прочитаній в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 1999 року, «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», видатна поетеса використала образ космічного телескопа як головного дзеркала, в якому сфокусовується завдяки точній системі дзеркал і віддзеркалюється об’єктивний образ нації, її обличчя.
«В переносному значенні таким телескопом – наголосила Ліна Костенко, – з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом – і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі» [Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. Київ. Видавничий дім «КМ Academia». 1999 р. – С. 12-13].
Україна повинна була з перших же днів незалежності об’єктивно оцінити ситуацію, вважала поетеса, і зразу ж «розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети» [Там само. – С. 14]. А отже й передусім повернути своєму народові «його історію, його мову, його культуру» – все те, що «віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності» [Там само. – С. 28]. І в цьому плані гуманітарні науки, як культура, література і мистецтво, відіграли надзвичайно важливу роль.
Мене вразило, що під час вручення Президентом НАН України Анатолієм Загороднім Ліні Костенко диплома Почесного доктора Національної академії наук України в день її народження 19 березня цього року щиро зворушена 96-літня Ліна Василівна запитала Анатолія Глібовича: «А як там у Академії справи з гуманітарними науками?». Під час цієї короткої розмови із всенародно знаною поетесою Анатолій Глібович згадав і про лекцію «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», в якій Ліна Костенко з блискучою і рафінованою ерудицією обговорила стан самоусвідомлення української нації та причини неадекватного бачення її світовою спільнотою.
Отже, присвоєння звання Почесного доктора НАН України видатній українській поетесі Ліні Костенко, яка нині є беззаперечним загальнонаціональним моральним авторитетом, є також свідченням акцентації Національною академією наук на необхідності переосмислення гуманітарної політики України на сучасному етапі. І наша Академія має повне право порушувати це питання перед владою, оскільки академічні вчені вже в перші ж роки Незалежності брали участь у розробленні концепцій гуманітарного розвитку України. А скільки їх було підготовлено і передано чи не кожному Президенту України, Верховній Раді, уряду, але жодна з цих концепцій не була розглянута і не прийнята до реалізації.
Згадаю бодай про одну, далеко не останню, Концепцію розвитку гуманітарної сфери, розроблену за домінантною участю учених академічних установ на виконання Указу Президента України від 21 січня 2000 року. Ця концепція була розглянута і схвалена Президією Національної академії наук і передана до Адміністрації Президента. Але не була схвалена. І, гадаєте, чому? Переконаний, тому, що перший розділ концепції мав назву «Ідеологія державотворення». Автори цього розділу, як і цілої концепції, обґрунтували, що відсутність цілеспрямованої державної ідеологічної політики призвела до дезорієнтації українського суспільства, тому назрілою і, головне, необхідною стала потреба вироблення системи ціннісних орієнтацій, ядром якої була визначена ідея національно-державного будівництва, формування українського суспільства як «суцільного культурного організму» (Іван Франко).
По суті, ця Концепція розвитку гуманітарної сфери України, як, до речі, і остання, розроблена в перші роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну Національною академією наук під керівництвом віцепрезидента НАН України Сергія Пирожкова під назвою «Концепція розвитку гуманітарної сфери в період воєнного стану і повоєнного відновлення» якраз подавалася на оптимальній єдності людиноцентричної, націоцентричної і державоцентричної моделей суспільно-політичного розвитку. До речі, четвертий розділ цієї академічної Концепції, яка, повторюю, виконувалася протягом перших двох років війни, має назву: «Розвиток духовно-культурного і світоглядного потенціалу людини: мова, література та мистецтво».
Пам’ятаємо: в перший же день повномасштабного вторгнення Путін визначив цілі агресії: «демілітаризація» і «денацифікація» України. Жодної із цих цілей агресор не досяг. Навпаки, сьогодні Україна має чи не найпотужнішу боєздатну армію в Європі, оборонну індустрію, яка динамічно розвивається, та консолідоване суспільство з високим патріотичним потенціалом.
У тому, що Україна стає ключовим учасником гарантування безпеки Європи, оскільки є нині одним із світових лідерів у сфері безпілотної війни, значиму роль відіграла й Національна академія наук. Відомо, що підготовлені експертами НАН України на замовлення Ради національної безпеки і оборони України, до складу якої входить Президент НАН України Анатолій Загородній, науково-аналітичні матеріали з питань забезпечення національної безпеки та оборони в економічній, науково-технологічній, соціогуманітарній та інших сферах, були ефективно використані з метою зміцнення національної стійкості в умовах війни. Академічні вчені запропонували ряд інноваційних рішень у сфері військових технологій – від безпілотних літальних апаратів, нових типів ракет, роботизованих систем до радіоелектронної боротьби, кібербезпеки та безпеки інтелектуальних систем, що значною мірою забезпечило Україні стратегічну перевагу.
«Але справжня наша перевага, – стверджує академік НАН України Михайло Згуровський, – не просто в технологіях. Вона – в гуманітарній сфері» [Світогляд. № 4 (114), 2025. – С. 41.]. Громадська організація «Українська Рада Миру», яку очолює академік Михайло Згуровський, запропонувала Програму дій, спрямовану на пошук шляхів досягнення стійкого миру та післявоєнного відродження України.
Не судилося російському агресору ні демілітаризувати Україну, ні денацифікувати – ми вистояли, зберегли національну єдність і солідарність, моральну гідність, виявили ефективну взаємопідтримку в умовах воєнного стану, здобули стратегічну перемогу і тепер повинні подбати про повоєнне майбутнє України, для якої зараз потрібна нова модель національного буття, нова програма повоєнного національного відродження. У цій Програмі дій, яка певною мірою «перегукується» з академічною «Концепцією розвитку гуманітарної сфери у період воєнного стану і повоєнного відновлення» стверджується: «Майбутня Україна мусить стати країною нового типу – одночасно високотехнологічною і гуманітарною державою, що поєднує моральну гідність із технологічною спроможністю, культуру і освіту миру – із сильною безпековою інфраструктурою» [Там само. – С. 40.]. Така майбутня Україна може «стати співтворцем нової гуманітарної архітектури світу» [Там само.].
Незважаючи на несприятливі умови (воєнний стан, суттєве недофінансування), наша Академія, як і академії галузеві, суттєво сприяла розвитку інтелектуально-духовного потенціалу суспільства, який багато в чому визначив нашу стратегічну перевагу в мілітарному протистоянні імперії Зла. А в сучасних умовах, як ми могли вже в цьому переконатися, інтелектуальний потенціал та науково-технологічні інновації стали важливими чинниками формування свідомої національної самоідентифікації.
Очевидним є й те, що в повоєнному творенні країни нового типу – оновленої гуманітарної держави особливого значення мають набути гуманітарні науки, оскільки, як це показала війна, політика гуманітарного розвитку повинна розглядатися під кутом зору безпеки держави.
Війна прискорила процес набуття Україною геополітичної цивілізаційної суб’єктності, перетворила її в передовий бастіон протистояння планетарному Злу, вивищила і розпросторила на всю планету її ім’я – голос України набув у міждержавному спілкуванні авторитетного і часто домінантного звучання і значення.
Оскільки нині Україна набула всепланетарного поширення свого імені як держава, що вже сьогодні динамічно впливає на формування нового світопорядку, нам слід уже зараз спрямувати головне дзеркало нації, як пропонувала свого часу Ліна Костенко, передусім у світ – відкривати світові себе, свою культуру, мову, літературу, мистецтво, історію і цим самим прискорити повноцінне входження України у світове співтовариство. Адже війна, яку розв’язав і продовжує вести проти України неототалітарний російський режим, це війна цивілізаційна, яка визначила для нас дві найважливіші цінності: національна безпека і національна ідентичність. Тому повоєнне відродження України передбачатиме формування нового чи, вірніше, оновленого самоствердження на основі культури, об’єднуючих суспільство національних цінностей і пріоритетів.
У цьому плані держава зробила суттєві кроки, зокрема, була прийнята свого часу «Стратегія розвитку культури до 2030 року» і, незважаючи на воєнний стан і проблеми фінансування, реалізовується державна політика у сфері культури. Так, Кабінет Міністрів України вже в цьому місяці запускає Національну програму підтримки української культури. Держава інвестуватиме у виробництво саме українського продукту – кіно, театру, музики, диджитал-проєктів, що активізує формування націоцентричного соціокультурного середовища.
Міністерство культури України започатковує з партнерами Конференцію українських студій «Ukraine in the World», яка стане своєрідним майданчиком зустрічей україністів світу. Український інститут книги активно здійснює державну політику у сфері книговидання і читання, зокрема розвиває програму підтримки перекладів. «За 6 років її підтримкою скористалися іноземні видавці із 47 країн, класичні й сучасні українські книжки були перекладені 34 мовами», – повідомила нещодавно заступниця міністерки культури України Богдана Лаюк і зазначила, що серед головних пріоритетів роботи Міністерства культури є зміцнення позицій української книги, розширення простору української мови, підтримки книгарень і бібліотек, змагання за українознавчі кафедри у престижних університетах світу.
По суті, нам, тобто для зруйнованої російським агресором України, справді вже зараз потрібна, повторюю, нова модель національного буття і вже зараз слід готувати новий, суттєво втрачений у війні найцінніший ресурс – національну духовну і інтелектуальну еліту, освічених і креативних молодих людей.
Багатолітня, ні – кількастолітня гуманітарна і збройна агресія Московії-Росії, особливо новочасне повномасштабне вторгнення, спрямоване на знищення української ідентичності та державності, переконує нас, що в такі часи історичних випробувань неможливо вистояти і перемогти, якщо не буде національної єдності та військової потужності держави. «В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна, – наголошувала Ліна Костенко більш ніж чверть століття тому, – мати продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців» [Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – С. 22.].
Очевидно, що держава зобов’язана здійснювати саме україноцентричну соціогуманітарну політику в мовно-культурній, науково-освітній, інформаційній сферах, формувати ефективні механізми захисту гуманітарної безпеки громадян, суспільства й держави. Адже вибудувати консолідовану духовною енергією національну державу із внутрішньою солідарністю усіх громадян країни можна передусім і завдяки гуманітарному потенціалу. Адже гуманітарні науки і гуманітарна освіта є важливими цінниками демократизації і консолідації суспільства.
Тому, на наш погляд, слід ставити питання про введення в державний стратегічний пріоритет культуру, науку, освіту, інтелект, формування національного соціогуманітарного простору, а саме творення нової суспільної солідарності в Україні.
Україна в цьому плані зараз стоїть перед важливою проблемою: необхідністю динамічної модернізації українського суспільства в контексті драматичних викликів, які постали передусім в зв’язку з російською агресією проти України та руйнуванням післявоєнної архітектури безпеки.
Ми повинні пам’ятати, що путінська Росія цілеспрямовано намагається інтегрувати мешканців тимчасово окупованих територій шляхом ліквідації української ідентичності, витіснення української мови, фальсифікованого переписування національної історії. Ця мета виразно визначена в нещодавно затвердженій в РФ «Стратегії національної політики до 2036 року». В ній російський народ визначається «державотворчою нацією», а «ядром цивілізаційного коду» – російська мова і культура. По суті, планується і здійснюється в РФ перетворення багатонаціональної федерації на «один народ» шляхом асиміляції, придушення і знищення ідентичностей інших націй і народностей, крім російської «державотворчої». Таку ж долю передбачала неоімперська тоталітарна Росія і для українського народу.
Відомо, що тільки ті нації, ті суспільства, які забезпечені сучасною культурою історичної пам’яті, високою духовністю, потужним гуманітарним потенціалом та інтелектуальним капіталом, які наповнені вірою в унікальність власного цивілізаційного образу та покликання, здатні впливати на формування нової парадигми розвитку й світової цивілізації. Гуманітарний потенціал української нації, не сумніваюся, буде в ХХІ столітті чи не головною продуктивною силою у виборі нашого майбутнього цивілізаційного поступу.
Роздумуючи над майбутньою Українською академією наук, її перший президент Володимир Вернадський наголосив на пріоритеті україноцентричної моделі розвитку української академічної науки: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України».
Тому я хочу завершити свій виступ словами фундатора нашої Академії, чиє ім’я носить ця найвища відзнака НАН України – Золота медаль. Ці слова, які, переконаний, ми всі й сьогодні поділяємо, напише Володимир Вернадський наприкінці свого життя: «Я вірю у велике майбутнє України і Української академії наук…».
Слава Україні!»
Далі іноземний член НАН України, професор Марко Павлишин виголосив доповідь «Розвиток україністики та наукова діяльність українців в Австралії»:
«Високоповажний пане Президенте Національної академії наук України, вельмишановні члени та член-кореспонденти Національної академії наук України, вельмишановні пані і панове!
Мені припала сьогодні велика честь отримати Золоту медаль імені Володимира Вернадського. Я високо ціную цей знак визнання. Вважаю його жестом схвалення діяльності україністів за межами України. Тому пропоную розповісти про розвиток наукової діяльності українських учених, зокрема й україністів, у найзнайомішій мені країні – Австралії.
Матеріал вкладається досить природно в три періоди: 1950-ті – 1960-ті роки, коли центром тяжіння для новоприбулих учених було Наукове товариство ім. Шевченка; 1970-ті – 2000-ні, період творення й діяльності українознавчих програм у двох австралійських університетах – імені Монаша та імені Макворі; та сучасний етап, коли утверджується україністика в Мельбурнському університеті.
У 1948–1952 роках Австралія прийняла з післявоєнних таборів переміщених осіб Центральної Європи мігрантів різних національностей, серед них і 21 тисячу українців. Між ними були й учені, в тому числі й член Наукового товариства ім. Шевченка, шевченкознавець Євген Юлій Пеленський, який у 1950 році в Сіднеї заснував НТШ Австралії. Аналогічні гілки НТШ утворилися і в інших країнах, де поселилися вихідці з України.
У післявоєнній Австралії непросто було новоприїжджим отримати визнання кваліфікацій. Трохи легше це було адептам точних та прикладних наук. Такими були дослідник електроенергетики Павло Шулежко, який невдовзі став професором Рочестерського університету в США, хімік Тарас Яськевич, автор багатьох патентів, зоолог Роман Микитович, дослідження якого допомогли обмежити шкоду австралійському сільському господарству від диких кролів, та Юрій Семків, член-засновник лабораторії в Мельбурнському університеті, яка розвивала перший в Австралії комп’ютер.
Не так пощастило гуманітаріям, які загалом мусили працювати не за професією. Серед них були орієнталіст Євген Завалинський, соціолог Іван Рибчин та германіст Теодосій Ляхович. До діячів НТШ того часу належав і історик церкви, єпископ УГКЦ Іван Прашко. Ця генерація НТШівців створила книгу «Українці в Австралії», неоціненне джерело з історії першого півторадесятиліття української діаспорної спільноти на п’ятому континенті. Замовником та видавцем книги був Союз українських організацій Австралії, а головою редколегії – Ляхович.
Другий том «Українців в Австралії» був уже плодом співпраці першої генерації та авторів, сформованих австралійською освітою та інтегрованих у загальноавстралійське наукове та суспільне життя. Серед них були математичний статистик Євген Сенета, економіст Ігор Гордієв, спеціаліст з інформаційної технології Ігор Гавришкевич та літературознавці Галина Кошарська і я. Це поєднання генераційних когорт було відповідальне за серію конференцій «Українське поселення в Австралії» та за четвертий том Енциклопедії української діяспори (Австралія, Азія, Африка) – видання 1995 року під спільною егідою НТШ Америки та Національної академії наук України.
У 1970-х роках розвинулася нова ділянка української наукової діяльності в Австралії. В контексті Холодної війни зорганізована українська діаспора, головно у США й Канаді, занепокоїлася русоцентризмом західної славістики та інших галузей науки про Схід Європи та Радянський Союз – і паралельною відсутністю уваги до України. Кампанії для збору фондів на забезпечення української присутності в університетах країн Заходу привели до створення Українського наукового інституту Гарвардського університету в 1973 році і Канадського інституту українських студій у 1976-му. Австралія на стояла осторонь від цього руху. Мовознавець Ярослав Рудницький, професор славістики Манітобського університету в Канаді, відвідуючи Австралію в 1970-х роках, пропагував думку створення кафедри українознавства в одному з австралійських університетів. Він знайшов альянта в особі Їржі Марвана, голови славістики в Університеті імені Монаша. Серед громадських діячів Рудницький надихнув редактора сіднейського тижневика «Вільна думка», який разом з однодумцями створив Фундацію українознавчих студій Австралії. ФУСА уфундувала в Університеті імені Макворі, що в Сіднеї, Центр українських студій, де з 1984 року викладалися курси з української мови та культури. Центр очолювала Наталія Пазуняк, мовознавиця зі США, а згодом літературознавиця Галина Кошарська.
Рік раніше запрацювала українська програма в Університеті імені Монаша. Їржі Марван забезпечився підтримкою голови Української центральної шкільної ради Австралії Тетяни Сліпецької та голови Української громади штату Вікторія (УГВ) Степана Лисенка. Концепцію структури та фінансування програми представив університету економіст Михайло Любомир Лаврінський, і 1982 року УГВ контрактово зобов’язалася оплатити посаду викладача української мови та літератури, яким став я.
У спілкуванні з державними та університетськими інстанціями речники української громади послуговувалися переконливим у той час дискурсом багатокультуності, але українські програми в університетах імені Монаша та імені Макворі стали можливими завдяки сотням загалом невеликих донатів патріотичних громадян.
У перших десятиліттях їхнього існування на курсах у Монаші та Макворі навчалися керівники та вчителі українських суботніх шкіл, провідники організацій молоді, священники та майбутні члени проводів українських організацій. Розвиток обох центрів був аналогічний. Розгорнулися трирічні курси для матрикулянтів та початківців, згодом – магістратура та програма диплому PhD. Паралельно розгорталася й дослідна діяльність. Галина Кошарська і я мали подібні уявлення про літературознавчу тематику, відповідну нашому місцю й часу. Це була українська література й культура в Австралії, але передовсім – література сучасної України, творці якої, як відомо, були серед знакових особистостей дисидентського руху і, з кінця 1980-х, діячі відновлення державницьких стремлінь України.
1988 року українська програма в Університеті імені Монаша отримала статус постійної. З цього приводу її названо в честь поета й літературознавця Миколи Зерова.
З поглибленням наукових зв’язків між країнами Заходу та Україною виникла потреба в новому об’єднання українознавців, яке могло б приєднатися до новоствореної Міжнародної асоціації україністів – МАУ. Асоціацію україністів Австралії, створену 1990 року, на пам’ятному тогорічному Першому конгресі МАУ представляла делегація з чотирьох членів, з яких двоє були аспірантами.
Період осягнення Україною Незалежності був часом появи в українській гуманітаристиці понятійної системи постколоніальних досліджень. Роль відіграли тут мої статті, пізніше об’єднані в книжку «Канон та іконостас», та публікації аспірантів Анни Берегуляк та Петра Савчака. Згодом Асоціація україністів провела разом з НТШ ряд конференцій на тему сучасної України.
Розгорнулися наукові зв’язки з Інститутом літератури Національної академії наук України, можливість навчання австралійських студентів у Львівському університеті та, згодом, Українському католицькому університеті, створено можливість стажування для молодих учених, з яких дехто став авторитетами в своїх дисциплінах – серед них літературознавиця Тамара Гундорова, сьогодні член-кореспондент Академії, та історики Сергій Єкельчик, Георгій Касьянов та Андрій Заярнюк.
Були й проблеми, як з фінансуванням, так і з рівнем попиту на українські курси. Зменшився потік студентів українського походження, а студенти-початківці без попередніх знань мови, як правило, не навчалися більше одного-двох років. 2008-й рік став останнім, коли в Університеті імені Макворі викладалися українські курси.
Україністика в Університеті імені Монаша, натомість, після Революції гідності ввійшла в золоту добу завдяки меценатству подружжя Віктора й Марії Рудевичів, які подарували на її підтримку півтора мільйона австралійських доларів. Донат уможливив створення стипендії (Fellowship) для молодого вченого, яку отримав працівник відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури Академії Дмитро Єсипенко, а також дві стипендії для аспірантів на здобуття диплому PhD. Стипендіатами стали юристка Ольга Шмігельська та молодший науковий співробітник Інституту сходознавства Академії Денис Шестопалець. Очолювати Центр імені Зерова призначено літературознавця з Італії Алессандро Акіллі.
У співпраці з Українською громадою штату Вікторія розгорнулася ініціатива упорядкування архіву УГВ, який сьогодні є базою для кількох дослідних проєктів з історії місцевої діаспорної громади.
Апогеєм етапу розквіту стала 2018 року конференція «Україна і світ: культура, політика, суспільство», проведена на базі бібліотеки Університету імені Монаша.
Пандемія ковіду-19 поставила програмі україністики в Університеті імені Монаша кінець. Поряд з іншими курсами з небагатьма студентами, програму з української мови і культури було закрито в кінці 2020 року. Тільки українська колекція в університетській бібліотеці продовжує доповнюватися завдяки спадку меценатки Ейди Бут. У 2024–2025 роках бібліотека влаштувала розкішну виставку «Проти надії сподіватись», яка насвітлила роль української друкованої книжки у віковічному протистоянні спробам знищити українську ідентичність.
Кінець української програми в Монаші став викликом для української спільноти відновити присутність україністики в іншому університеті. 2022 року Українська громада штату Вікторія підписала договір з Мельбурнським університетом – за більшістю рейтингів передовим в Австралії – про фундування посади з україністики, цим разом на кафедрі не філології, а історії. Посаду названо, знову ж, іменем Миколи Зерова; її обняла історикиня Ірина Скубій, яка захистила кандидатську в Харківському університеті, а PhD – в Університеті Квінс у Канаді. Від часу призначення 2024 року Ірина Скубій, крім продовження своєї основної науково-дослідної роботи на тему Голодомору, отримала фонди на проєкти про передачу історичної пам’яті від українців-першопоселенців до наступних генерацій та про активність українців Австралії в підтримці оборонців людських прав в Україні в 1970-х – 1980-х роках.
Водночас відбулася активізація Асоціації україністів Австралії, тепер із додатком Нової Зеландії, яка стала організатором численних заходів, спрямованих на освідомлення загальної публіки щодо української проблематики в час повномасштабного вторгнення – симпозіюмів, вебінарів та науково-популярних заходів у співпраці з громадськими організаціями.
Мельбурнський університет, зі свого боку, виявив готовність підтримувати українознавчі заходи, зокрема – найбільшу до того часу в Австралії українознавчу конференцію «Незалежність. Архів. Прогноз: Україна в 1991–2021 роках і далі», яка відбулася всього декілька днів до повномасштабного вторгнення. Що ще важливіше, чимало вчених із Мельбурнського університету, зокрема – історики Марк Еделе та Джулі Федор – стали адвокатами так званої «деколонізації» славістики, східноєвропейських та пострадянських досліджень.
Таким чином, традиція університетської україністики в Австралії продовжується, оновлюється і росте. Австралійська україністика зберігає відданість цілям, які вона мала спочатку: робити вклад в науку стосовно питань, актуальних для сучасної України; звертати увагу наукового та суспільного середовища на цю тематику; та сприяти збереженню української ідентичності українців та людей українського походження на п’ятому континенті».
P.S. Пресслужба НАН України висловлює щиру вдячність академікові НАН України Миколі Жулинському й іноземному членові НАН України, професорові Маркові Павлишину за тексти їхніх наукових доповідей, люб’язно надані для оприлюднення на офіційному вебсайті НАН України.
Фото: Пресслужба НАН України
