У березні 2022 р. до Державної думи РФ подано проєкт Закону «О внесении изменений в Федеральный закон от 24 мая 1999 года № 99-ФЗ «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом» (далі – Закон), метою якого є посилення інструментів впливу Росії на пострадянському просторі та подальша ескалація агресивної політики РФ щодо України шляхом уточнення поняття співвітчизників в його специфічному трактуванні. У зв’язку з цим публікуємо висновок Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України щодо зазначеного законопроєкту.
Законопроєктом передбачено внесення змін у дві перші статті цього Закону. Стаття перша присвячена визначенню змісту терміну «співвітчизник» («соотечественник»), стаття друга містить положення щодо «інших понять, що застосовуються в цьому Федеральному законі».
Відповідно до чинної редакції названого Закону, у першому пункті його першої статті міститься загальне (родове) поняття співвітчизників, як «осіб, що народилися в одній державі, що проживають або проживали в ній та мають ознаки спільності мови, історії, культурної спадщини, традицій та звичаїв, а також нащадки зазначених осіб за прямою низхідною лінією» («1. Соотечественниками являются лица, родившиеся в одном государстве, проживающие либо проживавшие в нем и обладающие признаками общности языка, истории, культурного наследия, традиций и обычаев, а также потомки указанных лиц по прямой нисходящей линии»).
Системний аналіз другого та третього пунктів цієї статті надає підстави зазначити, що Закон поділяє співвітчизників на дві категорії: «співвітчизники за кордоном» («соотечественники за рубежом»), до яких віднесено громадян РФ, які постійно проживають за межами території РФ («2. Соотечественниками за рубежом (далее - соотечественники) являются граждане Российской Федерации, постоянно проживающие за пределами территории Российской Федерации»); та співвітчизники, якими «визнаються особи та їхні нащадки, які проживають за межами території Російської Федерації і відносяться, як правило, до народів, що історично проживають на території Російської Федерації, а також особи, які зробили вільний вибір на користь духовного, культурного та правового зв'язку з Російською Федерацією, чиї родичі по прямій висхідній лінії раніше проживали на території Російської Федерації, у тому числі: особи, які перебували у громадянстві СРСР, проживали у державах, які входили до складу СРСР, отримали громадянство цих держав чи стали особами без громадянства; вихідці (емігранти) з Російської держави, Російської республіки, РРФСР, СРСР та Російської Федерації, які мали відповідну громадянську приналежність і стали громадянами іноземної держави або особами без громадянства» («3. Соотечественниками также признаются лица и их потомки, проживающие за пределами территории Российской Федерации и относящиеся, как правило, к народам, исторически проживающим на территории Российской Федерации, а также сделавшие свободный выбор в пользу духовной, культурной и правовой связи с Российской Федерацией лица, чьи родственники по прямой восходящей линии ранее проживали на территории Российской Федерации, в том числе: лица, состоявшие в гражданстве СССР, проживающие в государствах, входивших в состав СССР, получившие гражданство этих государств или ставшие лицами без гражданства; выходцы (эмигранты) из Российского государства, Российской республики, РСФСР, СССР и Российской Федерации, имевшие соответствующую гражданскую принадлежность и ставшие гражданами иностранного государства или лицами без гражданства»).
Отже, формально-юридичний аналіз положень першої статті надає підстави зробити висновок, що: якщо пункт другий цієї статті ще є зрозумілим (йдеться про співвітчизників – громадян РФ, які постійно проживають за межами території РФ); то текст пункту третього є настільки нелогічним та юридично необґрунтованим, що така відверто «невдала» вербальна конструкція тексту статті нормативно-правового акту свідчить лише про одне – це зроблено свідомо та навмисно, з тим щоб була змога тлумачити текст Закону в необхідній та вигідній для Росії інтерпретації, а також для того, щоб було можливим віднести до «співвітчизників» необмежене коло осіб за сумнівними критеріями їх національного, етнічного, територіального походження (наприклад, в Законі наводиться перелік історично та юридично незрозумілих різноманітних назв території сучасної РФ – «Російська держава, Російська республіка …» (див. абзац 3 п. 3 ст. 1 Закону) тощо. Таким чином, порушується така складова принципу верховенства права, що положення закону повинні бути зрозумілими, чіткими та передбачуваними.
Зміни, що аналізуються, «конкретизують» положення цієї (першої) статті. Так, пункт третій статті 1 пропонують викласти в новій редакції, відповідно до якої «співвітчизниками також визнаються особи та їх нащадки, які проживають за межами території Російської Федерації, які володіють російською мовою, як державною мовою Російської Федерації …». Таким чином, підкреслюється значення російської мови, що, безумовно, вносить «ясність» у текст закону. Але яку ясність? А ясність того, що очільники РФ мають агресивні наміри щодо безпосередньо України та інших пострадянських держав. Адже, лозунги «захисту» російськомовного населення України не перестають лунати як один із чинників війни РФ проти України. Отже, для того, щоб зробити цю статтю Закону ще більш «придатною» для реалізації агресивних імперських амбіцій очільників РФ та виправдання порушення норм та принципів міжнародного права РФ щодо України, цей пункт пропонується викласти в наведеній редакції. Таким чином, порушується принцип верховенства права через недотримання таких основних елементів його змісту як правова певність та заборона свавілля.
Висновок про спрямованість змін до Федерального закону, що аналізуються, безпосередньо на обґрунтування та виправдання агресії РФ проти України підтверджується і тим, що в запропонованому Законопроектом третьому пункті статті першої також визначається територіальний критерій віднесення особи до співвітчизників, а саме, йдеться про «осіб, які у державах – колишніх республіках, котрі входили до складу СРСР, отримали громадянство цих держав чи стали особами без громадянства» («лиц, проживающих в государствах – бывших республиках, входивших в состав СССР, получивших гражданство этих государств или ставших лицами без гражданства»). Отже, знову ж таки, опосередковано вказується на Україну, яка є однією із «колишніх республік» СРСР.
Крім того, для підсилення «правової позиції» щодо віднесення окремих громадян України до так званих «співвітчизників» (яких треба «захищати» та «визволяти») пропонується у статті 2 цього Закону навести «перелік народів, які історично проживають на території РФ», до яких віднесено «представників білоруського та українського народів, пов'язаних із державотворчим народом спільністю історичної долі та культури» («представители белорусского и украинского народов, связанных с государствообразующим народом общностью исторической судьбы и культуры») та інші народи.
Таким чином, можна зробити висновок, що зміни, які пропонують внести до Федерального закону «Про державну політику Російської Федерації щодо співвітчизників за кордоном» («О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом») є неправовими, такими, що порушують принцип верховенства права, політично-маніпулятивними та спрямованими на створення безпідставного, але хоча б якось «наближеного» до «правового» підґрунтя для виправдання безпрецедентного порушення РФ міжнародно-правових норм та принципів міжнародного права щодо України.
За інформацією Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України