|
Вадим Яненко в першу чергу орнітолог, тому в інтерв’ю він пояснив, чому вирішив займатися палеонтологією: «Це була досить цікава історія. Я орнітолог, навчався на кафедрі зоології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захищав кандидатську дисертацію, що стосувалася екології птахів. Після аспірантури почав працювати в науково-дослідній лабораторії зоології та екології. Але так склалося, що нашу лабораторію при університеті Шевченка у 2015 році закрили. Дуже багато науковців залишилися без роботи. Я певний час викладав медичну біологію у двох медичних університетах, а потім мене запросили в Національний науково-природничий музей НАН України. Але вивченням птахів там уже займався мій колега і товариш. І мені запропонували працювати з іншою групою тварин – викопними земноводними та плазунами. У студентські роки я написав свою першу курсову про гадюк в Україні. Я колись мріяв бути герпетологом. Тому я з радістю погодився вивчати викопних земноводних та плазунів. Звичайно, довелося перенавчатися повністю, тому що це нова група тварин, і морфологія їхнього скелету зовсім не схожа на пташину».
Учений також розказав чому йому спало на думку шукати новий вид саламандри у селі Гриців: «У 2017 році мій колега Олександр Ковальчук познайомив мене з Давідом Василяном, провідним фахівцем з саламандр у Європі. Він раніше, ще у 2013 році, відкрив новий вид гігантської саламандри з України. Вона називається Ukrainurus hypsognathus. Це величезна саламандра до двох метрів, яка жила в цей самий період (в епоху міоцену). Наш вид Palaeoproteus, який ми описали пізніше, – значно менший. Серед земноводних, що жили на території України в міоцені, описані до виду дві саламандри: Ukrainurus hypsognathus і Palaeoproteus miocenicus. Також були жаби, родичі тритонів, маленькі саламандри. Давід приїхав до нас у гості в грудні 2017 року. І поділився припущенням, що в Грицеві може бути ще один вид саламандр, матеріали якого можуть перебувати у нас в музеї. Рештки саламандри, яку ми описали, лежали в музеї близько 30 років. Але вони були перемішані з кістками інших тварин, і їх було лише декілька. Тому визначити, що це, а тим більше – описати без порівняльного матеріалу не було жодних шансів. І, власне, сьогодні є тільки один фахівець із викопних земноводних і плазунів на всю Україну, і той з’явився у 2017 році. Тож Давід запропонував мені попрацювати над міоценовими матеріалами. Ми передивилися всі наявні зразки і справді виявили декілька кісток цього виду (Palaeoproteus miocenicus – прим. ред.). Це були нижньощелепові дуги й спинні хребці. На той час у музеях Австрії було кілька екземплярів, з якими працював Давід. Тому в нас було з чим порівнювати. Опис нового виду базується на порівнянні кісток нового екземпляра з наявними зразками близьких родичів. Завдяки порівнянню і мікроскопії ми встановили, що це зовсім новий вид. До цього було описано лише два види цього роду (роду палеопротеїв), наш – третій. Крім того, наш Palaeoproteus – наймолодший. Попередні два представники цього роду жили значно раніше, мінімум на 30 мільйонів років. Отак у нас вийшло описати Palaeoproteus miocenicus. Саламандра Palaeoproteus miocenicus жила 11–9 мільйонів років тому. Це останній представник роду Palaeoproteus. Довжина його тіла у 1,4 рази перевищує розмір інших палеопротеїв. Розмір саламандри разом із хвостом – від 17.3 до 39 сантиметрів».
Статтю про відкриття вчених опублікували в журналі Nature. Вадим Яненко пояснив як опублікувати своє дослідження в такому серйозному науковому журналі: «По-перше, потрібні два незалежних рецензування. Щоб не було ніякого конфлікту інтересів, щоб рецензентами не були твої знайомі. Але цим займається редакція журналу. По-друге, обов’язково має бути новизна: новий вид, види, які не траплялися раніше на певній території. Також потрібна спеціальна дорога апаратура, щоб опрацювати дані про кістки. На жаль, в Україні такої немає. В Європі вона є. Наші рештки з України оброблялися у Швейцарії. Зараз вони зберігаються у колекції нашого музею. І, власне, досвід роботи з цією проблематикою, досвід як науковця. Мені здається, що це основні етапи, які можуть забезпечити публікацію в такому журналі. І попередні здобутки, звісно. Редакція дивиться на попередні праці: де вони публікувалися, чи справді вони є науково вагомими». (...) Публікація в серйозному науковому журналі має високий імпакт-фактор. Кожен науковець має давати продукт, у нашому випадку – це статті в серйозних журналах, монографії. Я вже другий рік у декреті з маленькою донечкою, але все одно це зараховується в мою наукову скарбничку. Коли вийду з декрету, планую продовжувати дослідження. Я не скажу, що, опублікувавши таку статтю, отримаєш якусь премію чи більшу зарплату. Але це якісний продукт, який ми маємо видавати як науковці. Цим ми підіймаємо українську науку на європейський рівень».
Ознайомитися з повним текстом інтерв’ю За інформацією освітньої платформи «КУНШТ»