Що має слугувати критерієм успішності країни? Як і чому змінилася кількість українців за роки Незалежності? Скільки громадян нашої держави працює за кордоном і що спонукає їх виїжджати? Про це йдеться у статті академіка-секретаря Відділення економіки НАН України, директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академіка Елли Лібанової для видання «Дзеркало тижня».
На думку авторки, «держава лише тоді є успішною, а її економіка ефективною, коли люди живуть довго, мають можливості вчитися і розвиватися, коли умови життя відповідають наявним стандартам. Є безліч різних показників, що так чи інакше відображають психологічний клімат у суспільстві, але починати все ж таки треба з демографії».
Академік Елла Лібанова оцінює нинішню кількість населення України в 41,9 млн осіб (для порівняння: історичного максимуму – 52,2 млн осіб – цей показник сягнув на початку 1993 року). «Загалом за роки незалежності в Україні народилося 13,2 мільйона дітей, але якщо 1991 року – 630,8 тисячі, то 2019-го – лише 308,8 тисячі. <…> Значно зріс вік матерів при народженні дитини: найбільше знизилася народжуваність серед наймолодших (до 25 років) жінок, а серед найстарших (після 40 років) відчутно (удвічі) підвищилася. Це говорить про більш відповідальне ставлення батьків до такого важливого рішення, з одного боку, і про розширення можливостей медицини – з іншого.
Про що свідчить хвилеподібний характер тенденцій народжуваності? Чи є він результатом лише поганої економічної ситуації та невпевненості у майбутньому? Частково так, але тільки частково. Насправді висока народжуваність спостерігається виключно у бідних країнах із низьким рівнем освіти населення. Чи можемо ми розраховувати на кардинальні зміни у найближчій перспективі? Імовірно, завдяки підвищенню рівня життя, покращенню умов виховання дітей і підлітків, цілеспрямованій роботі щодо зміни репродуктивних і міграційних настанов, можна домогтися певного зростання рівня народжуваності: скажімо, за сприятливих умов пересічна жінка народжуватиме 1,6–1,7 дитини, але, скоріше за все, це максимально можливий результат. <…>
Чи не найгострішою демографічною проблемою України є зависока смертність, передусім чоловіків працездатного віку. <…> На відміну від тенденцій народжуваності, розвиток смертності в Україні суперечить європейським і загалом світовим процесам, що є відображенням негараздів розвитку і відсутності комплексної цілеспрямованої політики формування здорової нації», – вважає вчена.
Обсяги нинішньої міграції з України академік Елла Лібанова оцінює приблизно у 3-3,5 млн осіб. Такі масштаби, за її словами, спричинені, по-перше, величезною відмінністю у рівнях і якості життя в Україні та за її межами, по-друге, традиційним несхвальним ставлення більшості (60-70%) українців до економічного, соціального й політичного руху країни і, по-третє, модністю міграційних настанов в українському суспільстві.
«Про що свідчить така негативна демографічна динаміка? Передусім про надзвичайно високу соціальну ціну перетворень. Чи могла вона бути нижчою або чи можна хоча б знизити її у майбутньому? Досвід Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Хорватії красномовно засвідчує наявність резервів, з одного боку, і прорахунків українського політикуму – з іншого. Але й населення не має регулювати своє життя переважно методом від’їзду. Не всі жителі успішних країн досягли успіхів у своєму житті, але жодна успішна країна не реалізувалася б без успішної цілеспрямованої діяльності своїх громадян. Ми не станемо щасливими й успішними миттєво, потрібна щоденна копітка праця, але розраховувати на те, що за нас її виконуватиме хтось інший (іноземний інвестор, МВФ, НАТО, США чи ЄС, президент чи голова місцевої громади), також не варто», – підсумовує науковиця.
Із повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням:
https://zn.ua/ukr/ukraina-1991-2020/skilki-nas-i-chomu.html.