|
Автор зазначає: «За посередництва перших бодай незграбно змайстрованих болванок розростається сплетіння людських стосунків зі світом і усвідомлюється власне місце в ньому. Нерідко ляльку виготовляли суто для персонального вжитку, адже завдяки їй формується особистість, увиразнюється Я. Самоактуалізація довершується в постійному діалозі з візуальним Іншим, яке мало не кожна дитина зображує на своїх перших малюнках. Попри інколи відсутність однозначних статевих атрибутів і дещо примітивну будову, лялька виконує чимало ритуальних, магічних, зцілювальних і психологічно-розвантажувальних функцій. У взаємодії з нею відбувається щось на кшталт одухотворення й олюднення фетиша, використаного з метою медіації, впливу, наслідування, копіювання чи підміни суб’єкта деякою подобою. При цьому зберігається єдність індивіда та його замісника. Як свідчать археологічні й етнографічні дані, багатоманітні варіанти цих креатур були добре відомі прадавнім суспільствам. Найдавніші артефакти налічують близько 4 тис. років. Завдяки приписуванню цим виробам неабиякої сили без них не могли обійтися при вшануванні предків. Їх залучали в дійства, пов’язані із сезонними роботами, святами та забавами, шлюбом і зачаттям, народженням, очищенням, заступництвом, офіруванням, лікуванням, смертю, переселенням душі, чаклунством. Те, чого людина не могла досягти напряму, вдавалося реалізувати через прообрази-архетипи. Подібно до дублера в системі культових заходів ляльці належало пройти складні випробування: бути втопленою, закопаною, пошматованою, поштриканою тощо. Деякі з цих звичаїв спостерігаються дотепер. Якщо страховинне опудало виставляється для охорони полів від напасників, то на Масляну воно спалюється задля швидкого наближення весни. Лялька-мотанка слугує оберегом, а дерев’яний Колодій — головним засобом відправ у церемоніях народження-хрещення-знищення-поховання. Згадані й однотипні створіння неодмінно мають і якісь додаткові смисли».
Тарас Лютий розглядає феномен ляльки як своєрідну модель життя та самопізнання: «У ній чується відгомін різноманітних релігійно-міфологічних доктрин про створення богами людей та їх призначення. Варто згадати й філософські вчення, зокрема Платона і Декарта, де людина нагадує іграшку деміурга, чи історії про те, як алхіміки силкувалися сконструювати штучного гомункулуса. Та не в останню чергу своїм походженням лялька завдячує статичним ідолам, рудименти поклоніння яким і досі простежуються в образах вождів народу, особливо в їхніх пам’ятниках. Мало-помалу усталювалася здатність відчужувати від кумирів таємничі сенси й переносити на кероване чиєюсь вправною рукою тіло ляльки. Рівнобіжно оформлюються колоритні національні лялькові персонажі: Панч, Пульчинела, Полішинель, Піноккіо, Лускунчик і схожі на них. Поза тим лялька набуває несподіваних соціально-психологічних ознак: блазень, трикстер, двійник, загрозливе alter ego. (…) Нині ми бачимо силу-силенну віртуальних ляльок у кіно чи мультфільмах. Розкуто-дотепні персонажі «Сімпсонів» або «Маппет-шоу» промовляють, аніскільки не соромлячись, усе, що їм заманеться, бо не видно, хто за ними стоїть. У міру того як індустрія іграшок пропонує сувенірну чи декоративну ляльку на будь-який смак (вона розмовляє, рухається, проте все менше залишає місця для фантазії), виникає інший різновид несакрального пошанування. Фабрична Барбі зі своїм другом Кеном репрезентують широкий набір стереотипів для наслідування, а музейні воскові фігури, манекени на вітринах відповідають нагальним потребам споживання та розваг».
За інформацією щотижневого часопису «Український тиждень»