19 серпня 2017 року міжнародний громадсько-політичний тижневик «Дзеркало тижня» (№30–31, 19 серпня – 1 вересня 2017 року) опублікував статтю «Доцентровий зміст політики доходів», написану економістами Академії – директором Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академіком Еллою Лібановою і завідувачем сектору соціальних ризиків у сфері зайнятості населення відділу досліджень людського розвитку цього ж інституту доктором економічних наук Олександром Цимбалом.
Як констатують автори, національна політика доходів є неефективною, про що свідчать її численні негативні наслідки, а саме – масштабна бідність, надмірна нерівність, поширення еміграційних настроїв, тінізація економічної діяльності тощо. Крім того, як зависоку міжнародні експерти оцінюють ціну реформ у нашій країні. «У результаті кожний інституційний суб’єкт утворення доходів — підприємці, домогосподарства, державні структури, місцева влада — залишається незадоволеним, оскільки не має ресурсів для довгострокових операцій, не вірить у можливості розвитку. Відповідно, значна частина і бізнесменів, і самозайнятих, і найманих працівників прагнуть вивести кошти за межі економічної резидентури України (за кордон або у «тінь»). Пояснюється це зазвичай високими податками, несправедливістю їх адміністрування тощо, тобто в результаті неефективністю державної політики доходів. Надмірна, економічно необґрунтована нерівність, яка є наслідком такої ситуації, своєю чергою призводить до того, що у кожному циклі обігу доходів від цього процесу відсторонюються цілі групи (домогосподарств, підприємців, поселень), які в кінцевому підсумку потрапляють у ситуацію економічного і соціального відторгнення. Тому, попри потужний ресурсний потенціал, Україна залишається бідною та поляризованою країною. Саме так варто сформулювати головний симптом загальної хвороби державної політики доходів», – стверджують науковці.
Негативну роль у цих процесах відіграє своєрідне розуміння економічних відносин суб’єктами, які приймають рішення на найвищих щаблях державної влади, зокрема, відсутність усвідомлення ними того, що раціональна політика доходів має бути спрямована на запобігання втрат кожним інституційним суб’єктом, а поточні витрати врешті-решт обертаються на користь, отримувану всіма учасниками циклу обігу доходів. За такого підходу політика доходів стає неврівноваженою, а різні групи інституційних суб’єктів економічних відносин часто-густо отримують доходи, неспівмірні (в бік збільшення чи зменшення) з докладеними ними зусиллями. «Сучасна українська політика доходів провокує постійне трактування державної підтримки як тягаря, який несуть активні верстви населення, бізнес, дієві територіальні громади і який начебто заважає їхньому розвиткові. Водночас принципова некоректність політики доходів провокує сумніви цих активних верств у дійсній необхідності їхньої допомоги, сумніви у неспроможності нужденних самостійно здійснювати необхідні кроки для досягнення власного благополуччя, а отже, провокує соціальне невдоволення, що межує із суспільною напругою і конфронтацією. Тоді як ефективна політика доходів сприяє згуртованості суспільства на відміну від його поділу і навіть розколу», – наголошують Е. Лібанова й О. Цимбал і визначають способи регулювання політики доходів при коригуванні її складових: «Держава, головний регулятор доходів, плануючи умови та напрями зміни політики, повинна, по-перше, передбачати механізми компенсації потенційних втрат окремих гравців, по-друге, захищати інтереси слабших учасників ринку, по-третє, орієнтуватися на кумулятивний ефект, який виявлятиметься у зростанні сукупних доходів за умови, що становище кожного при цьому не погіршиться».
Особливу увагу автори звертають на неприпустимо високий рівень нерівності, яка загрожує соціальним відторгненням значних груп українського населення, на таку важливу проблему українського обігу доходів, як приховане й пряме виведення капіталу за межі нашої держави, на нові можливості, які відрили реформи в політиці доходів на територіальному рівні, на кредитування та державні закупівлі як ефективні інструменти політики доходів, а також визначають першочергові кроки у сфері реформування національної політики доходів.
«Якщо кінцевою метою раціональної політики доходів є досягнення та підтримка їх максимальної сукупної суми, то вона має бути системною, стабільною, прогнозованою. Дотримання системності потребує того, щоби будь-яке рішення щодо коригування будь-якого виду доходів будь-якого суб’єкта (держави, територіальної громади, галузі економіки, домогосподарства) спиралося на оцінки його наслідків для решти суб’єктів та економіки загалом. Правила гри не можуть часто змінюватися (це стосується і податків, і митних тарифів та правил, і мінімальних державних гарантій, і розподілу повноважень, принаймні пов’язаних із фінансовими зобов’язаннями), а принципові зміни можуть запроваджуватися виключно через громадське обговорення. Саме така практика забезпечуватиме можливості довгострокового бачення процесу, а прогнозування хоча б на середньострокову перспективу (3–5 років) має стати обов’язковим», – підсумовують фахівці основні риси раціональної політики доходів.
Більше про це дізнавайтеся з публікації за посиланням: https://dt.ua/internal/docentroviy-zmist-politiki-dohodiv-251689_.html.