22 грудня 2022 року за ініціативи Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології (ІМФЕ) ім. М. Т. Рильського НАН України й Національної спілки кінематографістів України (НСКУ) у блакитній вітальні Будинку кіно відбулася наукова дискусія «Спадщина ВУФКУ в контексті історії українського та світового кіно».
Захід проходив за участі Національного центру Олександра Довженка (Довженко-центр) та підтримки Goethe-Institut Ukraine. Модерував дискусію завідувач сектору екранних мистецтв відділу екранно-сценічних мистецтв і культурології (ЕСМІК) ІМФЕ Сергій Тримбач.
ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) – інституція, що проіснувала усього вісім років (1922-1930 рр.), одначе залишила надзвичайно вагомий слід в історії вітчизняної культури. Передусім тому, що саме зусиллями ВУФКУ було закладено підмурівок екранних мистецтв, вибудувано інфраструктуру української кінематографії (кіностудії, кінопрокат, кінопреса, кіножурналістика, видання перших теоретичних праць). Саме тоді з’явилися перші вітчизняні кіномитці, чия слава набула всеєвропейських обширів (Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Данило Демуцький та ін.).
Модератор зібрання, відомий кінознавець Сергій Тримбач наголосив на особливій ролі культурних інституцій у розвитку України, подоланні нею колоніальної спадщини. Ліквідація ВУФКУ у 1930 році та переведення центру управління кінематографією до імперського центру, у москву, мало катастрофічні наслідки – розвиток національного кіномистецтва відчутно загальмувався, і до самого початку 1960-х років галузь перебувала у занепаді. На жаль, цей досвід не застеріг нову українську владу у 1990-ті роки та «нульове» десятиліття від деструктивно-руйнівного ставлення до інституцій у сфері кінематографа і культури в цілому. Нині ці установи знову потребують особливої уваги та підтримки з боку держави і громадянського суспільства, зокрема й наукової спільноти.
У своїй доповіді завідувач ЕСМІК ІМФЕ доктор філологічних наук, професор Наталія Мех проаналізувала історичні паралелі у становленні та розвитку УАН (ВУАН) та ВУФКУ. В діяльності обох інституцій простежується установка на українську ідентичність, науково-культурну самостійність і самодостатність, автономність свого функціонування. Саме це і не влаштовувало більшовицьку владу в її імперській іпостасі, що під гаслом «оптимізації» та одержавлення повела атаки на Українську академію наук, потім і на ВУФКУ. Очевидними є історичні уроки драматичних подій столітньої давнини.
Провідний науковий співробітник ЕСМІК ІМФЕ кандидат мистецтвознавства Роман Росляк висвітлив питання, пов’язані з економічною моделлю ВУФКУ та її роллю у розвиткові вітчизняної кіногалузі. Ця форма фінансування галузі виявилася доволі ефективною, передусім тому, що забезпечила сталий розвиток кінематографа в Україні.
Наукова співробітниця Довженко-центру Тетяна Деркач охарактеризувала колекцію фільмів часів ВУФКУ, що знаходиться на збереженні в архівній установі, окреслила перспективи її поповнення. У дискусії учасників розмови наголошувалося на необхідності розробки національної програми пошуку фільмів та інших матеріалів, пов’язаних з українською кіноісторією.
Кінознавець Олександр Телюк (Довженко-центр) зупинився на питанні щодо кількості фільмів, знятих ВУФКУ упродовж 1922-1930 років. З’ясування відповідних нюансів є важливим в контексті вивчення кіноспадщини в її фільмографічних і власне фільмових аспектах.
У доповіді молодшого наукового співробітника ЕСМІК ІМФЕ Оксани Волошенюк проаналізовано творчі і національно-культурні здобутки діяльності Ялтинської кіностудії ВУФКУ. Стратегії і тактики екранної політики ВУФКУ у сфері презентації культурних територій національних меншин є доволі вражаючими і не менш повчальними.
Кандидат мистецтвознавства Тетяна Журавльова (Інститут екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого) розкрила архетип Батька у стрічках «Два дні» Георгія Стабового та «Нічний візник» Георгія Тасіна. Кіно часів ВУФКУ прагнуло працювати з міфологемами, що мають універсальний характер і дозволяють розраховувати на увагу не тільки української, а й зарубіжної аудиторій.
У доповіді наукового співробітника ЕСМІК ІМФЕ кандидата мистецтвознавства Людмили Новікової «Карл Менгемберг: голландський композитор української анімації» розкрито чимало подробиць співпраці українських митців та їхніх зарубіжних колег. Зокрема констатувалося, що вітчизняна анімація сформувалась у 1930-ті роки як цікавий і багатообіцяючий творчий конгломерат. Одначе тодішня влада зупинила подальший її розвиток в Україні, адже йшлося про один з інструментів виховання підростаючих поколінь.
Дослідження спадщини часів ВУФКУ буде неодмінно продовжено. Передбачається публікація матеріалів наукової дискусії, що відбулася у приміщенні Будинку кіно.
За інформацією ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України