Академік Елла Лібанова називає єдиним критерієм успіху країни якість життя людей і пояснює за якими показниками в Україні найгірша ситуація, а де є позитивна динаміка: «Багато років в Україні нижча, ніж у світі, середня очікувана тривалість життя. Наші люди живуть не менше, ніж в Африці. Але до середнього показника по земній кулі не дотягуємо. Є певне зниження смертності. Але знову ж – як це рахують? Базовий показник – повікові коефіцієнти смертності. Тобто кількість померлих ділять на кількість живих. Статистика показує правильно. Але що виносимо у знаменник цього дробу? Держстат вважає, що українців 38 мільйонів, а насправді може бути 35. Тому зниження смертності, ймовірно, пов'язане з тим, що перебільшуємо кількість населення в державі. Нині ми живемо краще, ніж у 1990-х. Я пам'ятаю палку напівкопченої ковбаси, половину якої ми їли на день народження чоловіка в листопаді. А другу я замотувала в марлю, змащувала олією, підвішувала над газовою плитою і лишала на Новий рік».
Учена також навела власні роздуми щодо того, чого українцям бракує для ривка в якості життя: «Єдності. Кожен по-своєму бачить майбутнє і хоче, щоб усе було просто й одразу. А так не буває. Багато поколінь жили в умовах декларованого патерналізму в СРСР. Тепер вони ностальгічно згадують ті роки. Не тому, що було краще, а тому, що тоді були молоді й здорові. В Україні за 30 років жодна влада не сформувала європейських цінностей, відчуття відповідальності за своє майбутнє. Громадянська війна, Голодомор, Друга світова, криза 1990-х – були великі провали в народжуваності. Воно досі відгукується. Всі демографічні успіхи мали до 1960-го. Середня очікувана тривалість життя в Україні становила 71 рік. Чехія, Франція, країни Балтії, Німеччина були позаду нас. У Швеції, наприклад, цей показник сягав 63 років. Та 2013-го там він зріс до 82. А в нас так і лишився 71. Відкотилися на останні місця в Європі. До середини ХХ століття смертність намагалися знизити колективними зусиллями – вакцинацією, ліками від інфекційних хвороб, антибіотиками. До 1960-х ці можливості вичерпали. Треба було залучати індивідуальні зусилля. Захід і пішов цим шляхом. А в СРСР суспільне було важливіше за приватне, не почали формувати стандарти здорового способу життя. Смертність наполовину залежить від способу життя, по 20 відсотків – від генетики та екології і лише на 10 процентів – від розвитку медицини, вважає Всесвітня організації охорони здоров'я. 1993 року в Україні жили найбільше людей – 52,2 мільйона. Потім почався спад. Смертність дійшла до рівня народжуваності. Щоб був потенціал демографічного зростання, населення має бути молоде, а частка літніх людей – відносно низька. На початку 1960-х пересічна українська жінка перестала народжувати стільки дітей, щоб чисельно хоча б замістити покоління батьків. Найнижчий рівень народжуваності – 1,08 – був 2001 року. Вдвічі менше, ніж потрібно для відтворення. Сьогодні маємо десь 2,15. В Європі подібна ситуація. Що розвиненіша країна, що освіченіші в ній жінки, то менше народжують. Якби не міграція, у Німеччині фіксували б депопуляцію величезних масштабів. У нас маємо природне скорочення, а люди ще й виїжджають. До 2050-го нас може бути 30 мільйонів. Як на мене, нехай менше людей, але щоб вони жили довше й краще. Хоча б 80 років».
Ознайомитися з повним текстом інтерв’ю За інформацією ресурсу «Gazeta.ua»